— Слідчий прокуратури! — так само пошепки відповів Вересюк.
З-за подвійних дверей чулися крики, хоча слів було не розібрати.
— Піду я від гріха подалі… — старша операційна сестра тихенько вислизнула за двері.
— Схоже, Володимире Васильовичу, потрібна ваша допомога, — сказав Рябокінь, марно намагаючись дослухатися.
— Ні, я на амбразуру не бажаю, — знизав плечима Вересюк, забираючись геть.
— Знаєте, що, Степане Петровичу, — зауважила секретарка. — Ви б також ішли. Кому-кому, а вам у цій ситуації найбільше може не поталанити.
Нікому би не стало уяви припустити, що відбувається усередині. Костогриз лупашив важкою текою по столу, і з неї навсібіч вискакували папери, розлітаючись по підлозі.
— Тихше, припиніть! — перелякано просив Валігура. — Припиніть кричати, інакше це розійдеться по всій лікарні.
— А вся лікарня вже давно втратила здоровий глузд! — волав не своїм голосом Костогриз. — І психіатр, уявіть собі, також! Навіть ви, розумна людина, таке верзете! Причім, на повному серйозі!
— Ото ж бо й воно! — підняв палець догори Валігура. — Якщо про це говорять розумні люди, то може варто прислухатися? Григорію Віталійовичу, ви комплекси свої відкиньте хоча б на кілька хвилин. І подумайте про те, що я сказав. І спробуйте зробити так, щоб сапери ваші на чолі з Полянським припинили лазити по підвалах. І нічого не замуровуйте. А я за той час відшукаю креслення. І нехай усе бодай трохи вляжеться. А потім я направлю до вас двох своїх надійних людей і не виключаю, що ви будете мені за це дякувати.
Костогриз несподівано заспокоївся.
— Можливо, так і станеться. Але для цього… — головлікар знову потягнувся руками до теки, а його голос набув зловісних інтонацій: … вам спочатку треба мене посадити! Запроторте мене до буцегарні і от тоді вже робіть, що забажаєте! Лізьте у підвали й рийте хоч до центру землі! А поки я тут головний лікар, нехай всі втрачають розум лише за моєю спиною! І не дай Боже мені це побачити!!!
Цього разу чай мав аромат якихось нових трав. Чашки стояли на столі, а усі троє скупчилися біля комп’ютера.
— Точно не знаємо, — розповідав Хижняк. — Але чули, що на нашого Рябоконя завели справу. Слідчий Валігура розмовляв окремо з кожною з дівок відділу статистики. А вони — самі розумієте, рознесли по всій лікарні.
— Це точно, — погодився Журбенко. — Вони за кавою усім кістки перемивають.
— Тому зникнення проектної документації можна вважати вже фактом. Щоправда, невідомо, коли саме вона пропала.
— Яке це має значення? — зауважив Журбенко. — Років з тридцять тому усі папери були на місці, коли корпус добудовували. Тому вважатимемо, що вони зникли вже після того. У мене добрий знайомий в архітектурі працює. Попитаю. Якщо справу про зникнення документів відкрили, повинні про це знати й там.
Традиційні пиріжки, що принесла господиня, не були належно оцінені.
— Ми, взагалі-то, обідали… — мляво промовив Цекало.
— Ну, звісно, — погодилася вона. — Ось і повечеряєте.
— Якщо проектну документацію поцупили, — продовжував Журбенко, — в ній можна знайти якусь підказку. Ви згодні? Тому для нас з вами дуже добре, що вона зникає. А спохопилися тепер саме тому, що її затребували сапери. І оскільки її немає, вони, сподіваюся, не знайдуть нічогісінького, як і усі їхні попередники. Навіть якщо упевнені тепер, що під стінами щось заховано.
— А чому сапери повинні бути в цьому впевнені? — не зрозумів Ігор.
— Німці замінували чомусь саме цю ділянку. А навіщо?
— Важко сказати… — промовив, жуючи, Хижняк.
— А ти подумай. Якби хотіли висадити увесь монастир — зробили б це одразу. Але заклали вибухівку, щоб рвонуло тоді, як хтось лізтиме. Адже саме у момент вашого проникнення запустився годинниковий механізм. Розумієте, який в них був розрахунок?
— Ні, — чесно зізнався Цекало.
— Той, хто мінував підвал, не збирався знищувати монастир. Адже під ним скарби. Та й архіви дивізії не навічно ховалися. Гадаю, є якийсь секрет, завдяки якому дістатися до захованого у принципі легко і не треба нічого руйнувати. От тільки здогадатися як — надзвичайно складно.
— Однаково, не надто зрозуміло.
Покинувши жувати, обидва зосереджено думали.
— Гадаю, німці збиралися сховати у підвалах свої архіви. Про них ще за радянських часів багато говорили. Почали шукати — де краще. Випадково відкрили цей секрет і напоролися на «сюрприз». Ну, звичайно, у планах мали повернутися і забрати усе — як папери, так і скарби. Тому й поставили заряд, але так, щоб лише підхід перекрило.