— Гаразд, пане Казимире, — промовив Потоцький. — Я беру вас із собою.
— Кликали, Інно Сергіївно? — запитав Цекало, переступаючи поріг заповітного кабінету.
— Так, сідайте, Ігорю Миколайовичу, — запросила вона. — А… чому ви тут?
— Як… Ви ж самі викликали! — не зрозумів той.
— Я маю на увазі, чому ви у лікарні, якщо мали бути у складі виїзної бригади у Гладишах? — суворо спитала Полянська.
— Не вмістився, — розвів руками Цекало.
— Як так… — здивувалась вона. — У машині «швидкої» місця не вистачило?
— Чого ви дивуєтеся? — не зрозумів Ігор. — На час мого приходу там сиділо вже восьмеро. А місць лише шість.
— А… де ж влаштувалися ще двоє?
— На ношах, — пояснив Цекало. — Павло Петрович сів схрестивши ноги по-турецьки, а Марія Максимівна поставила ноги на сходи до бокових дверцят.
— А що — ноші закороткі і для третього забракло місця?
— А чому я маю двадцять п’ять кілометрів їхати на підлозі? — не зрозумів Цекало. — Я ж не бомж!
— То по-вашому виходить, що Марія Максимівна і Павло Петрович бомжі?
— Це їхня особиста справа, — байдуже промовив Цекало. — Марія Максимівна ще при Сталіні виховувалась. Вона й на підніжці їхатиме, як накажуть. А я лікар, фахівець, і живу у європейській країні. Ви самі казали на п’ятихвилинці, що повага хворих до нас починається з нашої поваги до самих себе. Хочу ще зауважити, що якби там хтось помирав без мене, я б також на підніжці поїхав. А усі, хто бажає лікуватися — он вони, під дверима. Вже сидять. Навіщо я їхатиму на підлозі, аби тягти за вуха тих, хто не бажає?
— Ігоре Миколайовичу!!! — не витримала Полянська. — Не я придумала ці виїзди! І з вас не спускають по три шкури через дурну диспансеризацію, тому ви такий розумний!
— А я напишу вам липовий звіт про свою поїздку до Гладишів на трьох аркушах. І з вас також не спустять, — запропонував Ігор.
— Ви збираєтеся вчити мене працювати?! — розлютилась начальниця. — Ну все. Терпець мені урвався. Отже так, Ігоре Миколайовичу… вашого липового звіту я не візьму. Плановий виїзд на ФАП було зірвано з вашої вини. Від мене вимагають подавати порушників на обласну контрольно-експертну комісію. Досі я ще не подавала нікого. Усіх прикриваю. То ж ви будете перший. У вівторок на десяту ранку ви зобов’язані бути в обласному управлінні. Звичайно, я теж там буду. І можу вас запевнити — там своєї правоти ще не довів ніхто!
— Дякую за довіру, — посміхнувся Ігор.
— І цього разу швидше світ обвалиться, аніж я вас пожалію! — вигукнула вона йому услід.
Цього разу слідчий був у доброму гуморі і загадково посміхався.
— Ну що, шановні, — зрештою промовив він. — Щось та може наша служба! Поступово, неквапом, але працює!
— Не тягни, Дмитре Івановичу, розповідай, — попросив Дегтяр.
— Дочекаємося, поки чай принесуть, — розвів руками той. — Тут ще заведено чаєм пригощати?
— Вже готують, — похмуро сказав головлікар.
Наче почувши, секретарка занесла тацю з чайником та трьома чашками.
— Ну, оскільки я тут гість… — Дегтяр витяг пляшку коньяку.
— Отже ми слухаємо, — промовив Костогриз, дістаючи келишки.
— Усі злочини починаються з мотивів, — повчальним тоном промовив Валігура. — Двох, що їх мають, ми вже визначили. Вдова Замриги та Рябокінь, котрого у вас персонал чомусь Троцьким називає. Чому, до речі?
— Вічно воду мутить, — пояснив головний. — Ще цілі та завдання не визначені, а він вже інтриги сплітає.
— Ну, зрозуміло, — погодився слідчий. — Хоч у даному випадку мета банальна — створити вам неприємності, щоб вас посунули. Донька його справді у медичному на третьому курсі вчиться. Вивчає мікробіологію. Посіви у хірургії коли робили?
— Одинадцятого.
— Десятого вона мала заняття на кафедрі. Вгадайте на яку тему.
— Невже холера?! — вигукнув Дегтяр.
— Та ж звісно, не геморой, — посміхнувся Валігура. — Геморой потім у вас почався…
— А що — задумано геніально! — розпалявся керівник санепідстанції. — Матеріал у повному розпорядженні студентів півтори години. Про безпечність штамів для людини вони знають — грамотні. За добу нічого їм не станеться, якщо навіть до сірникової коробки разом із живильним середовищем зачерпнуть. То ж до вашої хірургії вібріони доїхали живими.
— Елементарно, — розвів руками Валігура.
— От же ж сволота! — обурився Костогриз. — Невже так все і було? Та хтось іще мав той матеріал до ваших чашок кинути. Або вона, або сам Рябокінь. Зберу робочу зміну того дня. Якщо Рябокінь приходив — згадають обов’язково. А от якщо донька…