— Григорію Віталійовичу, — напустив на себе суворість Валігура. — Може ви не будете за мене робити мою роботу? Тим паче, вона вже зроблена.
— Хто?! — заволав Костогриз. — Зі світу зживу! Штраф змушу заплатити — і за зрив роботи, і за спецназ…
— Практикантка ваша, Лада Слівінська проживає в одному будинку з Рябоконями. Дівчата з дитинства знаються. Кілька років разом до інституту їздили, а минулого року, коли гуртожитки скоротили, їхні батьки одну квартиру на двох в обласному центрі винаймали. А Лада ця ще й з Ігором Цекалом з хірургії товаришує.
— Між ними щось є? — розгублено запитав Костогриз.
— Напевно, оскільки вона щодня до хірургії бігає. І подруга її Ліда Савченко також бігає, вона наречена лікаря Хижняка. Тож шляхів, якими ця холера до вас у відділення потрапила, більш аніж достатньо.
— Ти диви… — вражено промовив головлікар. — Ні, Ліда на таке б не пішла, я її батьків добре знаю. А от Лада… Та як це можна довести?
— Лише одним шляхом — викликати до прокуратури і допитати. Якщо все так і було — одразу розколються. А якщо ні?
— Якщо ні, Рябокінь такий глум здійме — мало не видасться. Він в усіх партіях одразу. Ще й профспілковий активіст. Давай почекаємо, Дмитре Івановичу.
— Давай, — згодився Валігура.
— А що зі справою Замриги та архітектурними документами?
— Нуль, зовсім глухо, — побідкався той. — Там же ж не студентки працювали.
— Не студентки, — згодився Костогриз, згадуючи нічну зустріч у полях.
Його викликали вночі, коли вже час було спати. Та Ігор не міг заснути, йому марилася жінка, що мала зіграти фатальну роль у його житті і кар’єрі. Образа засліплювала, та все ж у вухах дзвенів її голос, а з голови не йшла її постать. Коли ж нарешті свідомість почала відключатися, подзвонили з приймального відділення. Поступила хвора з гострим апендицитом.
Пацієнтку вже поклали на ліжко, одразу до індивідуальної палати. Медсестра Женя дивилася на лікаря зі співчуттям.
— Доброго дня. Що у вас болить? — спитав Цекало, підтягуючи стілець ближче до ліжка, та раптом здригнувся, впізнавши пацієнтку.
— Оленко, це ви?
— Як бачите, — уривчасто промовила Оленка. — Знову створюю вам проблеми. Та терпіти більше не могла. Третій день болить. Спочатку не сильно, навіть на пари ходила. А сьогодні зранку вже все… поки зібралася, поки доїхала…
Три дні! Маючи надто грамотну маму-лікарку на керівній посаді, не кажучи вже про її власну нехай початкову, але все ж таки медичну освіту!
— А мама твоя де? — запитав Ігор.
— З татом до села поїхали. У сусідню область. Бабця там вже старенька. Ото удвох поїхали вмовляти її до нас переїздити.
— Нічого, як поїхали, так і повернуться, — похмуро пробурмотів Цекало. — Давай дзвонити.
— Вже пробувала. Зони немає. Там ціла вулиця між горбами. Хіба хтось із них нагору вилізе.
— А до когось іншого подзвонити, щоб їм передали?
— Нікого не знаю, — витерла сльози Оленка. — А сільрада вже зачинена, і медпункт. А що, усе так погано?
Не можна, щоб вона бачила, як його кидає у піт. Тоді паніка перекинеться і на неї. Замість відповіді лікар підтяг догори сорочку і обстежив живіт дівчини, не зважаючи на її зойки та сльози.
— Три дні, кажеш…
— Три — точно. А може й перед тим вже боліло…
— Добре, Оленко, — зітхнув Цекало. — Ти вже не маленька дівчинка, а майбутній лікар…
— Коли це ще буде… — схлипнула вона.
— Колись буде обов’язково. Тому ми тобі не розповідатимемо казок про те, як гріють лампою животик, поки ти спатимеш.
— Та я вже зрозуміла, — намагалася зазирнути йому в очі дівчина. — Просто боюся. А ви не зважайте, робіть усе, що треба. Тільки скажіть — нічого поганого не станеться? Я не помру?
— Сплюнь і не кажи дурниць, — похитав головою лікар. — Прооперуємо твій апендицит й усе буде гаразд. Студентам-медикам, на відміну від інших, у подібних ситуаціях плакати не годиться.
Витерши їй сльози й поплескавши по руці, він вийшов з палати. Щерба саме виходив з ординаторської.
— О! Хотів додому їхати, щойно рану зашив. А тут, кажуть, нова хвора на апендицит, а ми з тобою удвох залишилися.
— В гробу я бачив такі апендицити, — мало не плакав Ігор. — Полянської донька. Дурепа мала. Три дні!
— Ну що ж, прогнешся перед шефинею. Менше гаркатиме, — намагався жартувати Андрій.
— Андрію Івановичу! Три дні! Перитоніт! Треба прокапати, а потім увесь живіт розчімхати! Стан серйозний! Ви ж знаєте, як Полянська ставиться до мене! Та що — Полянська? Дівчину треба рятувати.