— От і рятуй. Чого кіпішуєш? Хіба вперше таке робиш?
— В мене голова обертом! Лужному телефонував — він бозна де. За триста кілометрів. Хижняк до Лідиних батьків поїхав. Я вже не кажу, що шеф щойно звільнився! Не міг ще тиждень зачекати.
— До чого тут Хижняк, — роздратувався Щерба. — Ти, коли згодився сам тут лишатися, думав, що може щось серйозне трапитися? Думав. Отже, на власні сили розраховував, був упевнений, що впораєшся.
— Упораюся! Але ж не з її донькою! Ви що, не розумієте?
— Припини істерику, — наказав Щерба. — До батьків її додзвонитися треба. Дасть Бог, рано чи пізно вийде. А як ні — щойно перекапається — треба брати на стіл. І Костогриза повідомити не завадить.
Схопившись за голову, Цекало пішов до ординаторської.
Насувалася ніч, а у цеху робота йшла повним ходом. Пилюка висіла хмарою, а від дзижчання механізмів не було чутно ні слова. Побачивши Вадима, робітник вимкнув шліфмашину, якою обробляв надмогильну гранітну плиту.
— Доброго дня! — вигукнув Вадим. — Я Олексія шукаю!
— А навіщо він вам? — запитав той.
— Поговорити треба. Петренко Олексій — це ви?
— Нема коли говорити. Бачите, котра година?
Змотавши кабель, демонстративно брязкаючи ключами, чоловік попрямував до виходу.
— Я прошу вас, Олексію! — не здавався Вадим. — Моє прізвище Лужний. Працюю віднедавна лікарем у Ново… пробачте, Нижньороздольській лікарні. Приїхав спеціально, щоб зустрітися з вами. Хочу просити про допомогу.
— Хочете пам’ятник — звертайтесь до директора. Замовляйте — зробимо.
— Ні, у мене інше. Приділіть десять хвилин. Я не створю вам проблеми, повірте. І нікому не сказав, до речі, що ви тут.
— А що вам потрібно?
— Ви ж возили до останнього часу нашого голову міськради. Покійного. Замригу. Так?
— Вам що до того… — не надто привітно зауважив робітник.
— Мені, власне, нічого. Просто… причина як ваших, так і моїх проблем — одна й та сама людина. Жінка. Ви розумієте, про кого я.
— Немає у мене жодних проблем, — похитав головою Олексій.
— Якби це було так, ви б тут не переховувались, — не згодився Вадим. — Втім, мені до цього немає діла. Олексію, я знаю, що та дама, з якою ви розбилися на машині, шантажувала вас і намагалася витягти з вас гроші. Тому ви й втекли сюди. А моя проблема в іншому, мені треба знайти цю жінку.
— То вона вже не в лікарні? — пожвавився Олексій.
— Уявіть собі, накивала п’ятами. Можете повертатися. Там вона більше не з’явиться. І шукати вас не буде.
— Чому? — здивувався той.
— Тому що вона тікає від мене. Олексію, ця жінка — аферистка. Вона мене «кинула», і я її шукаю. Їй тепер не до вас. Бачите, яку цінну інформацію я вам привіз? То допоможіть мені навзаєм. Мені дуже треба її знайти.
— Що ж я можу? — похитав головою той. — Адреси вона мені не давала. Навіть номер телефона її не знаю.
— Номер її ось, — показав Лужний. — Тільки від цього не легше. Вона викинула телефон. Але ж ви спілкувалися з нею? Спробуйте згадати, можливо, вам відомо щось таке, що допоможе її знайти.
— Галя її звуть, — невпевнено почав Олексій.
— Звуть її якраз не Галею. Жанна вона, — зауважив лікар. — І те, що вона плела про себе, швидше за все неправда. Мене інше цікавить. Щось достовірне. Те, що ви могли самі помітити.
— Що ж я міг помітити… — міркував той. — Гарна, сучка…
— Це зрозуміло, — перебив Лужний. — Може якісь документи бачили? Речі особисті… У телефон зазирали?
— Та ні.
— Ну, може хоча б телефонував хтось до неї при вас? І ви розмову чули?
— Навряд чи. А хоча… Було! — згадав Олексій. — Точно. Телефонували, навіть кілька разів, поки ми у кафешці на артемівській трасі сиділи. Нагружали її своїми проблемами. Вона і каже — повернуся, то поговоримо. Підемо, посидимо у «ясенях». Усе вирішимо.
— У «ясенях»? — перепитав Лужний.
— Саме так. Я зрозумів — кабак такий чи що… Ще приколовся тоді — мовляв, а чому не в «дубах».
— Цікаво, — замислився Вадим. — А щось крім цього?
— Більше нічого, — зітхнув чоловік. — Не знати звідки той КамАЗ налетів. Думав — узагалі кінець.
— А водія КамАЗа не знайшли? — з надією запитав Лужний.
— Ні. І номера я не бачив, сутеніло. Вилетіли з дороги — його немає. Я швидку викликав і дременув подалі — під газом був. Потім написав, що КамАЗа переслідував, не наздогнав.
— І шефові те саме доповіли?
— Так.
— Він і без того, кажуть, був кимось наляканий, — зауважив Лужний. — А багато випили?