— Я вже не знаю, як витримувати усі ці проблеми, — промовив глухим голосом.
У двері зазирнула санітарка з операційної, повідомляючи, що хвора вже на столі.
Увійшовши до палати, Вересюк мовчки виклав на стіл компакт-диски та пакет з гостинцями. Потім підсунув стільця й сів поруч.
— Володю, я з вами потім не розрахуюся, — ніяково промовила Ольга.
— Тобто? — не зрозумів лікар.
— Приділяєте мені надто багато уваги, — пояснила вона.
— Ну… вважайте, що вже розрахувалися, — посміхнувся він.
— Як це?
Замість пояснення Вересюк поклав перед нею газету зі статтею про цькування чиновниками районної лікарні у Нижньому Роздолі. Стаття була глибокою і аналізувала кричущі проблеми та причини жалюгідного стану медицини.
— Костогриз від вашого матеріалу у захваті. Завтра мабуть сам завітає.
— Отже, усе це, — вона кивнула на розкладені на тумбочці гостинці. — Ви робите за завданням шефа?
— Звісно. А ви що подумали? — Вересюк несподівано обійняв її за плечі.
— А перестаратися не боїтеся? Розіб’єте випадково серце бідній дівчині. Що тоді?
— Чому бідній? — не згодився лікар. — Та й серце у неї, підозрюю, сталеве. Невідомо ще, чиє швидше розіб’ється. Вам скоро на виписку, а мені — заходити до порожньої палати і страждати. Як це трапилося з вашим рятівником Щербою.
— А до чого тут Щерба? — не зрозуміла Ольга.
— У нього буквально перед вашим приїздом така ситуація була. Поїхала — навіть не попрощавшись. Він тепер до цієї палати заходити боїться.
— Я це зауважила, — погодилася вона. — Тільки гадала, це до мене в нього така неласка.
Ольга скрутилася калачиком і притислася головою до його грудей. Він розгубився і тільки ніяково поглядав на двері, аби хтось раптово не зайшов до палати.
Робота в операційній ішла повним ходом.
— Чорти б забрали, — обурювався Щерба. — Я ще можу зрозуміти, коли неграмотна бабця з села тиждень з апендицитом ходить… Але студентка медичного університету!
— Та ще й донька такої мами! — підтримав Дольний.
— Серветку дайте, — попросив Ігор. — І підйомник. От же ж… Гною повно, та ще й апендикс, наче навмисно, під печінку сховався.
Найважче велося Щербі. Він вже змучилися тримати ранорозширювачі, адже Цекало вперто намагався робити операцію через невеличкий розріз, аби шов на тілі дівчини потім міг легко заховатися під трусики.
— Ігоре, розширятися треба, повір мені. Не відмиєш ти живота якісно, навіть якщо зумієш видалити апендикс.
— Світло поправте, — замість відповіді наказав Цекало. — Є верхівка. Під самою печінкою. Давайте довгі затискачі. Але надійні, бо як злетить — буде кровотеча… Навіщо їй рубець на півживота? Зовсім молода дівчина. Гайда б теж так робив, я впевнений в цьому.
— Ну-ну… — не вгавав Андрій. — Гайда зуби з’їв за шістдесят років на тому. А ти зроби як надійніше, і себе побережи. Вона сама винна, що стільки сиділа. Я б — розрізав.
— На литці розріжете, Андрію Івановичу, — відповів Ігор, намагаючись дістатися довгим інструментом під печінку. — Якщо вона ногу зламає. Там для жінки також місце делікатне. От тоді й розгуляєтеся… А тут я… Та тягніть нормально! Нічого ж не бачу!
— Що там, які перспективи? — зі свого місця спитав Дольний.
— Відомо які — видалити апендикс, — намагався бути дотепним Ігор. — Ще один затискач, такий самий. Ще зусилля, Андрію Івановичу…
— А що там у тебе, Ігорчику, з Полянською, до речі? Ти б розповів — різне кажуть! — спитав анестезіолог.
— Ану-ану? — пожвавилась Оксана. — Розкажіть, Ігоре Миколайовичу.
— Відомо що — велике кохання, — похмуро відповів Цекало. Він віддав санітарці чорний апендикс на затискачі. — Глядіть, не викиньте.
— То це таки правда? — допитувався Дольний. — Ви післязавтра з нею на КЕК їдете?!
— Ні, — не міняючи інтонацій, відповів Ігор. — Брешуть. До ресторану. А потім у готель. Ще тільки не вирішили в який.
— Зараз вийдемо, спитаємо в головного, — запропонував Щерба. — Він сам далі оперувати збирається?
— Ні, на медичну реформу розраховує, — прокректав Ігор, перевіряючи надійність затискачів. — Добіжить реформа кінця, скажуть закривати шпиталь, а він — «будь-ласка, у мене і так вже нікого не лишилося, тільки скарби у підвалах. Дивіться, який я молодець»! Так, в’яжемося. Ще зусилля, Андрію Івановичу.
— А може вона до тебе нерівно дихає? — ніяк не міг заспокоїтися Дольний.
— Тихо, колеги… — попросив Ігор. — Дайте лігатуру поставити.
Це був найважливіший момент усієї операції. Належало перев’язати судину у незручному місці, діставшись туди крізь маленький розріз. У такій ситуації хірург сам узяв на себе відповідальність відступити від правил задля ефекту, який для людини сторонньої виглядав більш ніж сумнівним. Раптово, з коротким металевим клацанням, бранша затискача обломилася, і з рани добряче потекло.