— А як же має бути? — остовпіла Полянська. — Хворий вилікуваний. Здоровий. Того й виписуємо до праці.
— Це ви так думаєте? — обурилася чиновниця. — Якщо він здоровий, то повинен працювати на своєму місці, а не лежати у лікарні. Ваш доктор добу тримав у лікарні здорову людину! А держава платила йому зарплату дурно, в той час, як людина мала працювати! Ви хіба не знаєте, що зараз кожну копійку рахують?
— Ніхто раніше не пред’являв претензій такого роду, — знітилася Полянська. — Лікар наш грамотно пролікував хворого, а виписав, коли той став працездатним…
— Лікував може й грамотно, а написав безграмотно, — відрубала голова комісії. — І наступного разу, коли виписуєте хворих, відмічайте у останніх щоденниках, що є скарги і описуйте ознаки хвороби, щоб не потрапляти у ситуацію, яка тепер чекає на вашого лікаря.
— А що на нього чекає? — не зрозуміла Полянська.
— Вирахують денний заробіток цього пацієнта із зарплати, що ж іще…
«Ну, вирахуйте», — подумала вона. — «Мусите ж із чогось жити»…
Голова боліла дедалі сильніше. Покопирсавшись у сумці, вона знайшла пігулку і проковтнула, запивши водою. До біса все! Головне, щоб Оленка одужала.
— Ось так іноді буває у нашому житті, — промовив головлікар, налягаючи грудьми на стіл, за яким раніше працював Гайда. — Я його розумію. Він заслуговує на прижиттєвий пам’ятник. І нехай ще сто років живе і нас на ювілеї кличе. А ми мусимо працювати. То ж прошу любити й вітати Вадима Борисовича. Найбільш досвідчений з тих, хто тут працює. Людина у нас нова, але з’явилася, як кажуть, у потрібний момент і в належному місці. Виконуйте обов’язки, а там побачимо. Удачі, колеги.
Двері ординаторської зачинилися за Костогризом.
— Гаразд, давайте працювати, — ніяково промовив Лужний. — Я, відверто кажучи, не розраховував. Але разом, гадаю, упораємось. Ігоре Миколайовичу, Полянську з реанімації переводять — іди займайся. Зараз це в нас пацієнтка номер один.
— Що ви, Вадиме Борисовичу, Інна Сергіївна з’їсть вас за таке рішення, — знизав плечима Цекало.
— Це що — перше порушення субординації? — спитав Вадим.
— Просто порада, Вадиме Борисовичу, — встряг Хижняк. — Побачите, Горгона за п’ять хвилин прилетить і їстиме вас поїдом.
— Гаразд, сам займуся, — погодився Вадим.
Молоді хірурги вийшли, і Лужний залишився удвох зі Щербою.
— Ну а мені, вочевидь, час взагалі забиратися на хрін, — немов би до стіни промовив той.
— Тобі час припинити банячити і почати думати про своє ставлення до життя та колег, — у тон йому відповів Лужний.
— Моє ставлення до життя — це не ваша компетенція, пане виконуючий обов’язки, — заперечив Щерба.
Полянська влетіла в ординаторську з розгону.
— Вадиме Борисовичу, я тут замоталася зранку! Пробачте. Сподіваюся, ви особисто наглянете за Оленкою?
— Взагалі-то я хотів доручити це Ігорю Миколайовичу, але він категорично відмовився.
— Цекалові?! Навіщо?
— Ну він же її оперував, — пояснив їй Вадим.
— То невже потрібно, щоб він ще її й лікував?
— Інно Сергіївно, — намагаючись зберігати спокій, відповів Лужний. — Я у вас людина нова і деяких моментів ще не відчуваю. Але з упевненістю можу вам сказати, що так не можна. Ні, ви можете мати власну думку про лікаря Цекала, не буду вас переконувати. Але є якесь поняття лікарської етики. Ви самі послухайте, що ви кажете. І є поняття людської вдячності. Я був там і все бачив. Саме Ігор Миколайович без перебільшення врятував вашу доньку. Ще й створив собі незручності під час операції, аби не скалічити їй живота великим розрізом, який належало б робити за всіма інструкціями. Не упевнений, що я вчинив би так само. Я сам буду її лікувати, але ваше ставлення до колеги мені неприємне.
Узявши теку з історіями хвороб, Вадим пішов до виходу з ординаторської, але почув навздогін:
— А чому ви кажете, що Ігор Миколайович сам відмовився?
— Тому що передбачав вашу реакцію. Гадаю, у подібній ситуації відмовилися б і ви.
Сидячи на краю ліжка Ольги, Щерба мовчки й зосереджено крутив гайки на скобах, в які була закута її нога. Спроби журналістки розговорити мовчазного лікаря зазнали фіаско, і вона лежала, іноді кривлячись, коли Андрій робив занадто різкі рухи.
— Ну, слава Богу… — похмуро вимовив Щерба, уздрівши Вересюка, який відчиняв двері, кілька разів постукавши для проформи по одвірку. — Прийшов нарешті. У пацієнтки тут мовна діарея. А це вже ваша парафія, лікарю.