— Чекайте, а пацієнтка — хто? — замлоїло усередині.
— Я тут згадував — Воронова Ірина. Не пам’ятаю по батькові. А може й не питав. Я ж не фіксував цього ніде. Вона не наша, казала — з Москви приїхала. Російською розмовляла. Тут, казала, тимчасово. А звернулася у зв’язку з болями. Апарат ваш вона перетримала, запалення навколо шпиць почалося. Ну, я зняв. Знімок зробив — перелом зрісся. Зміщення немає — прийміть компліменти.
— Гадаю, я їх декому передам, — пробурмотів Лужний, швидше сам до себе. — Кажете, Ірина… А яка з себе?
— Гарна, темне волосся, невеличка така, мовби вирізьблена…
— А травми є на обличчі?
— Ви знаєте, сліди збереглися. Зашито косметично, але ще видно. Ліва щока. Казала — просто впала. Я вже потім зрозумів — щось не те.
— Говорити вона вміє, — зауважив Лужний. — А ще щось можете згадати, Іване Михайловичу?
— Що ж іще… — замислився той. — Просто детектив якийсь… Ребра просила глянути — я ще кулончик помітив такий у вигляді черепахи. Пожартував — що це за, мовляв, знак Зодіаку такий. А вона — ні, це нагадування, що тихше їдеш — далі будеш, бо казала, що швидкість полюбляє. Взагалі-то номер мій попросила — раптом що не так. Я дав.
— Краще б навпаки, — пошкодував Вадим.
— Ну, молодий чоловіче, — засміявся закарпатець. — Я вже не у тім віці, щоб у таких панянок телефони випрошувати.
— А повторно не має прийти? — з надією запитав Лужний.
— Навряд чи. Усе ж добре.
— Іване Михайловичу, — вчепився до нього Вадим. — Дуже вас прошу, якщо раптом подзвонить, призначте прийом. Під будь-яким приводом. Налякайте, що гангрена може початися — усе що завгодно. Мені потрібно її побачити. Це дуже важливо.
— Звичайно, — пообіцяв той. — А знаєте що я щойно згадав? Телефонували їй якраз під час процедури. Я вже закінчив шпиці витягати. Їй говорити було незручно і вона просила зателефонувати пізніше. А там щось термінове було. Вона послухала, а потім каже — давай завтра у «Ясенях». Ресторан у нас такий. А той, з ким вона говорила — не хотів туди. Принаймні, я так зрозумів. То вона й каже — мовляв, де знайдеш мене, там і поговорим. Розмова, вочевидь, не телефонна була.
Він уявив, якби його дзвінок до друга відбувся тижнем раніше. І тоді травматолог, з яким щойно відбулася розмова, прийнявши пацієнтку, одразу б зателефонував Михайлові. А зняття апарату призначив на завтра… Не пощастило. Пташка знову випурхнула.
Вони йшли неквапом уздовж безлюдної алеї. Сутеніло. Десь збоку гула та блимала фарами вулиця. А тут нікого. Відцвітали дерева і земля під ногами була встелена білими прив’ялими квіточками. Після розжарених асфальтових вулиць особливо гостро відчувався цей вечірній запах.
— Ось і сходили на каву нарешті, — промовила Полянська. — Дякую вам. Гарне місце. Давно так не відпочивала.
— Ну, кави якраз і не вийшло, — посміхнувся Ігор. — Хто ж знав, що апарат їхній зламається.
— Нічого, — махнула рукою вона. — Завтра на роботі доп’ємо. Прийдете? Два дні канапки роблю, та не знаю, як вас запросити. Незручно. Два дні настроювалася.
— А я два дні на КЕК збирався, — зауважив Цекало. — І не підозрював, що у вас для мене канапки наготовлені. Буває.
— Ну, не тільки канапки. І цукерки. І навіть коньяк.
— Ого…
— Давайте ще трішки погуляємо, — запропонувала Полянська. — Ви маєте час? Завтра знов у цей гармидер…
— Чоловік не насварить? — обережно запитав її супутник.
— А він що, є у мене? Є військком, у якого призови, перевірки, збори та нескінченні пиятики. То ж не переймайтеся.
— Канапки хоч із чим були? — несподівано запитав Цекало.
— Останні з ікрою.
— О-о…
— Шкода було викидати — у холодильник поклала. До завтра нічого з ними не станеться. Прийдете? Десь близько четвертої.
— Завтра… — задумливо повторив Ігор. — Завтра, як ви кажете, знов рутина. Казка, оця, що зараз, скінчиться. Може й думки та бажання ваші будуть інакшими.
— Ні, ви мене не знаєте, — заперечила Полянська. — Я от вас також не знала. Того мало й не наробила дурниць.
— А кави ми все-таки вип’ємо! — несподівано вигукнув Ігор. — Чого до завтра тягти?
Вона провела довгим поглядом постать, яка швидко віддалялася у напрямку ятки, що світилася рекламою, дістала цигарку й закурила. Залишитися на кілька хвилин на самоті було не зайве — надто багато думок крутилося у голові.
Кроки, що чулися поза спиною, раптово стихли. Вона рвучко озирнулася.
— Пані, хіба можна самій гуляти? Добрий вечір!
— Тут хуліганів неміряно! У такий час, — підтримав інший. — Давайте ми вас проведемо.