Вони тримали у руках відкорковані пляшки з пивом.
— Хлопці, йдіть будь-ласка. Не бачите, що мені не до вас?
— То давайте до нас! — вигукнув перший. — Ми налаштовані познайомитися.
— І вас давайте налаштуємо. Посидимо десь, покуримо разом. Ні, не подумайте, що ми якісь… Просто бачимо — пані стоїть самотня.
Саме тієї миті, коли один з них намагався галантно взяти її за талію, повернувся Ігор з двома пластянками кави.
— Це моя пані.
— Ти хто такий, мудило?
— Тут нічого твого взагалі немає!
Обоє кинулись на нього. Не довго думаючи, Ігор хлюпнув кавою просто в обличчя того, хто здавався кремезнішим, а другого що було сили вдарив у щелепу. Ляснуло добряче, і поки один гарчав, а другий борсався у траві, намагаючись підвестися, Ігор схопив жінку за руку і потяг у напрямку людей та машин. Лише у провулку біля супермаркета нарешті віддихались. Вони стояли, дивлячись одне на одного.
— На славу погуляли, — промовила вона.
— Кава укотре не вдалася. От не щастить… — зітхнув Ігор.
— Таки не судилося нам сьогодні випити кави, — погодилась Полянська. — Доведеться завтра.
— Ні, — заперечив Ігор. — По дорозі на виїзді з міста є точка для далекобійників. Там зварять.
— Ще нам далекобійників бракувало! — злякалася вона. — А з тим нічого не буде? Кава, напевно, гарячою була?
— А не треба до чужого руки простягати, — жорстко промовив Ігор. — Це моя пані.
Вона не встигла отямитися, як опинилася в обіймах свого захисника.
— Ігоре… Миколайовичу… Ігоре… Що ви робите…
— Це моя пані, — упевнено повторив він, перериваючи поцілунком потік непотрібних слів.
У цей самий час на темній вулиці зовсім іншого міста до бровки під’їхав легковик. Водій зупинився, вимкнув двигун і посигналив фарами. Струнка, невисока на зріст жінка виринула з темряви і, накульгуючи, рушила до іномарки.
— Нічого не розумію, — знервовано промовила вона, коли зачинилися дверцята. — Це що за приколи? По-людськи не можна?
— По людськи, лялечко, треба було одразу. А тепер так. Слухай мене уважно. Ці твої хлопці київські зробили підставу, і усе накрилося в один момент.
— Яку ще підставу?!
— А що вони везли, ти знаєш? — запитав власник автівки.
— Звідки мені знати, — відхрещувалася вона. — Просили канал — я домовилась. Звідки мені знати, що їм заманеться везти?
— То ось, дорогенька, — промовив той. — Тепер каналу нашого більше не-ма-є. Завдяки твоїм хлопцям. Везли вони швидше за все наркоту, а може ще щось. Думали, що найрозумніші. А на нас через це наїхали дуже серйозні люди. І дебілів цих, коли знайдуть — їм також мало не буде. А якщо твоє ім’я спливе і шукатимуть їх через тебе — то й на твою долю вистачить.
— Та ж я… не знаю де вони! — Жанна взялася за голову.
— Сама це й казатимеш. Тільки хрін тобі повірять. А якщо їх навіть без тебе знайдуть — то тоді вже вони тебе здаватимуть.
— О, матінко рідна… — прошепотіла вона. — Що ж робити? Звідки я могла знати?! Борю, Борюсику, допоможи сховатися!
— Здуріла?! — визвірився той. — Де ж я сховаю? Подякуй, що взагалі поставив тебе до відома. Давай, красуне, залягай на дно і ні мур-мур. Поки усе не скінчиться. Зловлять когось із вас — і мені буде непереливки. Все. Розбігаймося. Бувай.
Стиснувши сумочку, вона взялася було за ручку дверцят, але злякано скрикнула і затулила рота рукою.
— Що ще? — вилаявся чоловік. — З тобою інфаркт можна зловити!
— О Господи… телефон… — промовила вона.
— Який телефон?
— Мій! Старий мій телефон, — скоромовкою заговорила Жанна, — Там усе. Їхні, мої дані, номера, адреси… І ще багато чого. О, б-блін…
— І де він? — вирячився на неї водій.
— У лікарні. Там, де я лежала. Була одна історія. Довелося сховати. Потім вони мене забрали, а телефон там і залишився.
— Ну, подруго, — похитав головою напарник. — Ти не можеш не вляпатися. Міри не знаєш! Усе б загарбала. Це серйозно. Телефон новий? На фірмі купований?
— Так, — ледве чутно відповіла вона.
— І я там є…
Відповіді не було.
— Знаєш, що станеться, як «труба» твоя до когось потрапить? Через оператора вони знайдуть цього «щасливця» і про все дізнаються. Хріново.
— І що робити? — насилу вимовила вона.
— А можливий ще гірший варіант, — продовжував накручувати той. — Київські хлопці знають, що ти телефон загубила? Тоді зовсім жопа.
— Тобто… — затремтіла вона.
— Ну, якщо не повні лохи, то тобі їх ще більше слід боятися.
— О Боже… — плакала вона. — Борю, що робити? Поможи мені!