— Падати на дно, терміново, — повторив він. — А до цього забрати телефон. Інакше це висітиме над тобою ціле життя. Є реальні шляхи це зробити?
— Гадаю, так… — чужим голосом відповіла Жанна.
Незграбна постать у халаті та операційній піжамі постала в її уяві. А ще розуміння, що ця дивакувата і щира людина зробить для неї все.
Розділ VII
Роздовбаний ЗіС заїхав у перекошені монастирські ворота. Троє ченців, що прибирали подвір’я, покинули працювати. Вийшов помічник настоятеля. Капітан Беспалов з петлицями НКВС зіскочив з підніжки й підійшов до них, поправляючи кобуру. Озброєні гвинтівками солдати стрибали з кузова.
— Так, гражданє монахі, — почав чекіст, — вот і прішло врємя новую жизнь начінать! Кличте ігумна чи хто він там. Я ж казав, а ви не вірили. Что скажеш, прєподобний?
— На все воля Божа, — смиренно відповів чернець.
Двоє пішли за ігумном.
— Да? Все можливо… — капітан був явно у гуморі. — Але воля Божа — це щось невизначене. А от в мене у кишені наказ товариша Карачаєва про розформування вашого монастиря та організації у його приміщеннях районної лікарні. Понял?
— І на цей папір також воля Божа, — відповів той, опускаючи очі.
— Дурак ти, братєц! — засміявся Беспалов. — Ти хоч знаєш, що усім вам світить? На Сибір поїдете! Там і будеш проповідувати.
— І на це Його воля, — відповів помічник ігумна. — Напевно, заслужили ми ці випробування.
— Ладно, кінчай філософію, — скомандував капітан. — Увесь особовий склад монастиря до вантажівки! На все-про все десять хвилин! Де ваш отець Пьотр?
Двоє ченців, що ходили по ігумна, підійшли, схиляючи голови.
— Брате Іларіоне, — тихо промовив перший. — Преподобного отця Петра немає у монастирі.
— Не понял! Живо знайти! — загорлав чекіст.
— Преподобного отця немає ніде, — повторив інший.
— Що ти несеш, скотино? — замахнувся наганом капітан. — Та я вас зараз до стінки! Без суда і слідства! Знайти! Усі закапелки перевірити! Швидко!
Солдати кинулися виконувати наказ. До Беспалова підійшов лейтенант:
— Чорти б забрали цю богодільню! — вилаявся Беспалов. — Ти знаєш, що нам світить, якщо цей святий угідник накивав?
— Куди ж йому накивати, трш-капітан? — здивувався той. — Монастир наче на долоні. Ніхто не виходив!
— А ви не проспали часом? — загрозливо запитав чекіст.
— Нікак нєт! Сам слідкував! Гарантую! Там він. Десь у підземеллі ховається. А може потаємний хід є?
— Був би хід — давно б усі тю-тю, — не згодився Беспалов. — Ніякий не хід. Є все-таки потаємна келія. У ній заховався. Кажуть, секрет там якийсь. Так просто не знайдеш.
— Звідки ви знаєте, трш-капітан? — здивувався лейтенант.
— Звідти… Приказчика Потоцького я допитував. Особисто. Доводилося йому чути розмову князя свого з архітектором. Чорти б їх розпротуди… Архітектор втік, тепер ще оцей…
Прибіг захеканий солдат:
— Трш-капітан, усе обшукали. Ніде немає.
— Я вам покажу «ніде», — знову схопився за наган Беспалов. — Усі під трибунал підете! Богодільню догори дригом перевернути! Взвод Вахрушева сюди! А ти чого стовбичиш? Командуй! Очеплення не знімати! Я їм покажу — «секрет»…
Усе прийшло в рух.
…Свічка, що догоряла, ледве освітлювала маленьку капличку, кидаючи по кам’яних стінах та низькій стелі слабкі сполохи. Ігумен Петро опустився на землю, тримаючись рукою за дерев’яну балку. Рука сприснула й посунулася по наскладаному у загорожі краму. Кинджал, прикрашений діамантами, випав, глухо вдарившись об підлогу. Преподобний отець байдуже подивився на долоню, поранену гострим лезом, і притулив рану до одягу.
— Прости мене, Господи! — промовив чернець, звівши очі до низького склепіння. — Але немає у мене іншого виходу. Не чую у собі сил зберегти таємницю. Не витримаю, коли піддадуть нелюдським мукам. Залишаюся тут навічно у надіях молитвами до тебе спокутувати гріхи свої та братів…
Свічка стікала воском додолу на те, блиск чого за кілька годин мав зникнути назавжди.
— Гм… — промовив Костогриз, міряючи поглядом слідчого, який скулився на стільчику. — А я вже грішним ділом подумав, що ви знайшли щось.
— Хотів би я… — простогнав Валігура. — Але, як кажуть у футболі, «не забиваєш ти — забивають тобі». Відчуваю, що ви зараз щось і знайдете.
— Ну так вже одразу й знайдемо, — поблажливо посміхнувся головлікар. — А що учора їли?
— Та нічого особливого, — знизав плечима той. — Макарони, піцу за донькою доїв.
— Піцу? — пожвавився Костогриз. — Це вже цікаво. З магазину?