— Так, а що?
— Там сама хімія. Дегтяр мені розповідав, з чого їх роблять.
— То чого ж не закриють? — обурився слідчий.
— Цілу країну не закриєш, — зітхнув головний. — Вона ж скрізь така.
Постукавши, увійшов Лужний.
— Прошу, Вадиме Борисовичу, — запросив головний. — Наш новий завідувач — кваліфікований лікар. А це — той, хто розслідує усі ворожі інтриги навколо шпиталю. Треба живіт Дмитрові Івановичу оглянути — з вечора турбує. Диван у вашому розпорядженні.
Поклавши слідчого на диван, Вадим швидко обстежив живіт, ставлячи пацієнту стандартні запитання.
— Приїхали… — промовив Костогриз у певний момент. — Зараз навіть я зрозумів, що апендицит. На жаль…
— Чого ж на жаль? — не зрозумів Лужний. — Прекрасне захворювання — підлягає повному виліковуванню.
— Жартуєте?! — обурився Валігура. — На хрін воно мені?
— От і я кажу — не потрібний. Заберемо — і все.
— Ні, я серйозно! — ще дужче занервував той.
— І ми також, — розвів руками Вадим. — Абсолютно.
— То ж налаштовуйтеся на довше перебування у нас і… особливе ставлення. Правда, Вадиме Борисовичу?
— Звичайно, — завірив Лужний.
Обличчя слідчого виглядало доволі кисло. Регулярно відвідуючи шпиталь у справах, він не думав, що, за іронією долі, одного дня стане тут пацієнтом хірургії.
Зачинившись подалі від усіх у гіпсовочній і перехиливши сто грам для тонусу, Щерба подзенькував залізяччям, сортуючи складові своїх апаратів. Гвинтики падали у коробочки для гвинтиків, стриженьки лягали у пачки для довших деталей, дуги складалися стосами просто у шафу відповідно до розмірів. Робота заспокоювала. Рука сама потяглася до шухляди за пляшкою, після чого та знайшла своє місце на підлозі за шафою. Постукавши, увійшла Женя.
— Андрію Івановичу, може тягу Прокопенкові зменшити? Плаче, що сильно скимить.
— Знеболююче вколи, — не обертаючись, порадив лікар.
— Вже колола.
— Скинь кілограм.
Вона не рухалась ні на крок.
— Андрію Івановичу, давайте, я вам чаю зроблю.
— Ні, — промовив той.
— Може чимось допомогти?
— Так. Збігай по пляшку. Гроші у куртці.
— А от вам, а не горілку!
Скрутивши дулю, вона піднесла її під самий ніс.
— Гаразд. Сам піду, — байдуже промовив Щерба, накручуючи гайки на шпильки з різьбою.
Наступна гайка стала косо і застрягла, а потім злетіла з-під пальців й покотилася під шафу.
— Слухай, згинь з очей! — вигукнув Андрій зі злістю. — Не маєш до кого доколупатись? Іди он Фабіровського пильнуй, це те, що ти вмієш.
Двері грюкнули, а він поліз під шафу і, вишпортавши гайку, продовжив свої маніпуляції із залізяччям. Телефон у кишені задзижчав раз, потім дзвінок повторився.
— Ідіть усі на хер…
Та крутити гайки у той час, коли тебе смикають, неможливо. Телефона у його здоровенній лапі і видно не було, здавалося, це порожня долоня приклалася до вуха.
— Слухаю…
Від почутого усе його нутро наче пронизало струмом, а руки зробилися ватяні. Усвідомлення, що це все-таки сталося, не вкладалось у голові.
— Андрію Івановичу… Андрію… Це я.
— Галю… Галочко! — слова застрягали у горлі. — Господи… Це ви?!
— Так, Андрію Івановичу, я. Пробачте мені.
— Де ви, Галочко, благаю, скажіть!
— Андрію Івановичу, насправді мене звуть не Галею.
— Яка в біса різниця! — загорлав Щерба. — Для мене ви Галя і нею завжди будете. Я тут без вас пропадаю… Де ви?
— Я далеко, — відповіла вона, але мені потрібна ваша допомога.
— Я… — мало не захлинувся Андрій, — зроблю все, що зможу! Що у вас сталося? Чому ви забули мене?
— Я нічого не забула, — пролунала відповідь. — Андрію Івановичу, у мене відбулося багато поганого. Мені… просто ніде подітися.
— То скажіть, де ви? Я приїду!
Він справді ладен був кинути усе й бігти на край світу, аби побачити цю жінку, бути їй корисним.
— Я сама приїду, — тихо відповіла вона.
Щербі здалося, що підлога тікає з-під ніг.
— Коли? — тільки й зміг вимовити він.
— Сьогодні. Пізно.
— Це правда?! Я зустрічатиму вас. А коли, яким поїздом?
— Андрію Івановичу, — голос її був серйозним та зосередженим. — Послухайте мене уважно. Будь ласка. Це небезпечно. Це дуже небезпечно для вас.
— Мені байдуже! — вигукнув Щерба, не переймаючись тим, що хтось сторонній може його почути. — Ви мені потрібні. Решта не має значення.
А за кілька секунд лікар вже біг коридором. Та на розі біля сестринської він мало не збив з ніг Женю. Медсестра була в одязі, накинутому поверх піжами.