— Ось, ви просили.
Щерба з подивом дивився на простягнуту йому пляшку горілки.
— Пробач, Женю, — спантеличено промовив Андрій. — Це мені більше не знадобиться.
Він незграбно здер корок, який за мить опинився у смітнику, сама ж пляшка, голосно дзенькнувши, вкарбувалася горлечком в отвір раковини для миття рук. Цілюща рідина, ще донедавна украй потрібна, булькаючи, потекла до каналізації.
Розплющивши очі, він побачив над собою білу стелю. Палата була порожня, поруч нікого. Апаратура в заданому режимі фіксувала його дихання та серцеві скорочення. Це його злякало. А раптом наступний ритмічний звук не з’явиться? Замкне контакти, як іноді це трапляється з технікою, чи щось зупиниться в його організмі?
Валігура ковтнув слину і спробував порухати руками. Відчуття, ніби просто спав. Голова була важкою, наче після добрячої вечірки, але ніде й ніщо не боліло. Він зарухався дужче. От тепер закололо унизу. Рука обережно торкнулася пов’язки. Тіло під нею було наче чуже і біль у рані з’являвся тільки від різких рухів. У животі більше не боліло.
Зрадівши, що все позаду, слідчий подивився на тумбочку — пляшка з трубочкою, книжка і рушник. Примружившись, він спробував прочитати назву на корінці. Це було важко, але Валігурі все ж вдалося: «Привиди безіменного замку». Хтось подбав про його дозвілля. До біса ваших привидів! Коли переведуть до палати, він дивитиметься телевізор. Валігура обережно повернувся на бік. Терпимо. Поправив рукою подушку, а поглядом ковзнув вище, на дерев’яне бильце ліжка, на якому хтось вже пробував затерти нашкрябане слово «Іван».
Голова ще була важка від наркозу, втім неприємна здогадка з'явилася одразу. За вікном насувалася ніч, а він лежав на тому ж фатальному ліжку, що і його останній «глухар» Замрига. У коридорі чулися стишені голоси, вочевидь персонал збирався йти спати. Схопивши книжку, слідчий почав лупити нею по тумбі.
— Сестра! Сестра! Лікар!!!
Рвучко відчинилися двері і люди з переляканими обличчями забігли до палати.
— Що сталося? — стурбовано запитав Дольний, побачивши, що хворий на місці.
— Чого ви кричите? — додала Оксана. — Вам погано?
— Ой… пробачте… — знітився пацієнт. — Це саме… одне слово… нічого. Усе гаразд.
— А навіщо ви крик здійняли? — не зрозумів лікар. — У мене мало серце від переляку не зупинилося.
— Ми вже вирішили… — продовжила Оксана.
— Що вирішили? — не зрозумів слідчий. — Що я … помер?
— Дмитре Івановичу, — промовив Дольний. — Померлі мовчать, то ж про це навіть не йдеться. У нас так волають лише в одному випадку — коли Фабіровський з’являється.
— Хто? — скривився Валігура.
— Фабіровський. Платон Аристархович. Психіатр наш покійний, — поквапилася розтлумачити медсестра.
— Жартуєте? — ніяково посміхнувся пацієнт.
— Та ні, справді, — увійшла у роль Оксана. — То ми й подумали грішним ділом…
— Припини, Оксано, — наказав Дольний. — Не слухайте її, це все приколи лікарняні.
— Чого ж приколи? — не згодилася вона. — Он, книжечку почитайте. Там якраз про це написано.
— Анатолію Петровичу, а… чи можна було б перевести мене до сусідньої палати? — попросив слідчий.
— Навіщо? — не зрозумів Дольний. — Ця порожня, а там бабця семидесятирічна після інсульту лежить. Буде стогнати до ранку.
— Нічого, — махнув рукою Валігура.
— Але навіщо?! Тут ліжко бельгійське, по гуманітарці дали. Найкраще з усіх.
— Навіть мер колись на ньому лежав, — сказала Оксана.
Медсестра одразу ж прикусила язика, та було пізно.
— Переведіть мене на інше ліжко, — вимогливо промовив слідчий.
— Добре, вже переводимо, — підняв руки Дольний на знак капітуляції.
Ліжка зістикували, наче космічні кораблі, пацієнт сам переліз на нове і його відвезли у кут, перебазувавши і вміст тумби.
— Тепер лежіть спокійно, водичку попивайте, але не зловживайте. Вадим Борисович телефонував, то ми заспокоїли його, що усе гаразд, — сказав Дольний. — Чи щось не так?
— Так, гаразд, — закивав головою слідчий. — Тепер спатиму.
— І не лякайте нас, — попросила Оксана.
Усі забралися геть, а Валігура озирнувся по палаті й скрушно похитав головою. Ніч лише починалася і химерні страхи стукалися у серце. Це ж треба було за якоюсь незрозумілою іронією потрапити на те саме ліжко, де помирав Замрига! Погані аналогії не йшли з голови. Сплюнувши спересердя, пацієнт відвернувся до стіни.
Насувалася ніч. В отворі гаражних воріт промайнула вайлувата Щербина постать. Заскавулів пес, та зараз було не до нього. Господар помітно нервував, тому надовго зачепився курткою у тісняві гаражу за дверцята, потім ніяк не міг потрапити ключем до замка запалювання, а поклавши руки на кермо, одразу відчув, як змокріли долоні.