Вадим ніяк не міг розплющити очі.
— Добре… подзвоню… заспокою… Номер продиктуй, я запам’ятаю.
Очі знову заплющилися, і він поклав телефон на килим поруч із диваном. Господи… проблеми у людей як заснути… Тут усе б віддав, аби не будили!
Вадим потягся рукою до підлоги, намацуючи на килимі телефон, та спросоння ухопив той, що належав Жанні. Кнопки натискав навпомацки. Якщо остаточно розліпити очі — потім все, до ранку не заснеш. Пішов виклик. Не відповідає, невже таки заснув?
«Як малі діти» — подумав Лужний, провалюючись у сон.
Та почуття обов’язку у лікаря не спить ніколи. Вадим знову прокинувся і набрав номер слідчого ще раз, цього разу вже зі свого телефону.
Погляд слідчого знову впирався у стелю, але він вирішив більше нікого не турбувати, навіть якщо доведеться провести всю ніч із розплющеними очима. Тривога ще не вляглася, та він намагався думати про те, що не варто накручувати себе дурницями, уявляючи бозна що. Завтра буде спати цілий день.
Звук вібросигналу його телефону ніби штрикнув у самісіньке серце, яке одразу ж скажено закалатало. Ось так воно і було! Той, хто лежав на бельгійському ліжку з написом «Іван», напевно спочатку відчув те саме, а потім… Телефон вперто дзижчав, загрожуючи з’їхати з тумбочки, і з завмиранням серця Валігура взяв трубку. Номер, що висвітлився на табло, міг зупинити серцеву діяльність сам по собі, а цифри годинника у куточку зрадливо наближалися до третьої ночі — години смерті Замриги.
Крики, які залунали з палати, мали б збудити не лише реанімаційну зміну — увесь шпиталь.
— Лікар! Сестра!!! — волав не своїм голосом Валігура. — Рятуйте!
Цього разу двері перекосило від того, як в них ввірвалася нічна зміна.
— Що знову?! — поцікавився Дольний, спостерігаючи чергову істерику слідчого. — Дмитре Івановичу, ну не можна так! Я вколю вам заспокійливе в обов’язковому порядку!
— Ні! Лікарю! — непокоївся той. — Терміново робіть ще одну кардіограму!
— Навіщо? — обурився анестезіолог.
— У мене… зараз… буде інфаркт!
— Господи… — злякався Дольний. — Ще раз питаю, у вас є біль у грудях?
— Ні, — замотав головою Валігура. Але робіть, бо потім пізно буде…
Це виглядало жахливо. Стан абсолютної некерованості пацієнта, який ще недавно був цілком адекватним. Дольний взявся за голову. А мобільний Валігури на тумбочці знову почав подавати сигнали.
— Це він! Він!!! — заволав слідчий, вказуючи пальцем на трубку, яка знову зрадливо поїхала до краю.
— Хто — він? — не зрозумів лікар, беручи мобільний.
— Він! Зараз буде інфаркт!
— Та хто — він?! Остаточно втратив терпець Дольний. — Що ви верзете? Дивіться, це Вадим Борисович, переживає, бо я вже дзвонив йому, плакався через вас. Відповідайте ж своєму лікареві!
Схопивши телефон, Валігура подивився на номер, потім на персонал, що скупчився біля ліжка. Нарешті усі почули його переляканий, але вже тихіший голос:
— Вадиме Борисовичу, скажіть їм, щоб викликали кардіологічну реанімаційну бригаду з обласної! У мене зараз буде інфаркт! Звідки я знаю? Знаю, раз кажу! Прошу вас! Тільки не зволікайте — пізно буде! Що — «заспокойтеся»? Що — Дольний?! Вони не вірять!
Сплюнувши спересердя, Дольний пішов до ординаторської. Оксана бігла за ним.
— Куди ви, Анатолію Петровичу?
— Як — куди? Обласну кардіологічну бригаду викликати!
— Ви що — серйозно? — не повірила вона.
— А як інакше?! А якщо у нього справді за півгодини інфаркт станеться… Може таке бути чи ні? Бодай теоретично… Що я потім робитиму?
Вхідні двері реанімаційного відділення відчинилися і Костогриз, не кажучи нікому ані слова, швидко пройшов до палати, де відбувався увесь цей рейвах.
— Що за крики?! Дмитре Івановичу, що тут відбувається?
— Зараз у мене буде інфаркт! — галасував слідчий. — Ось побачите, але тоді пізно буде.
Костогриз остовпів. Заклякнувши посеред палати, він не знав що сказати, руки його знесилено опустилися, а очі злякано перебігали з пацієнта на монітори приладів.
— Дурдом… — промовив Дольний, пожбуривши ручку у найдальший кут ординаторської.
Здавалося, божевільна ніч не скінчиться ніколи.
Такого сніданку ця кухня не бачила вже давно. На столі щоправда не було заморських делікатесів, просто усе мало охайний вигляд, який буває лише тоді, коли занедбаного холостяцького житла торкається жіноча рука. Жанна сиділа у його величезній сорочці, спираючись ліктями на стіл, і говорила, намагаючись нічого не забути.