— Що ж, давайте, — голос його впав. — Якщо чесно, я передчував, що так станеться. Учора у вас був настрій почудити. А сьогодні…
— Ігоре Миколайовичу, милий мій, — якомога делікатніше промовила Полянська. — Ви ж самі розумієте — це ненормально.
— Що ненормально? — не зрозумів той. — Якщо двоє людей подобаються одне одному, це ненормально? Нормально, коли клопоти доїдають і чоловік, як ви кажете, додому рачки приповзає? І ще багато чого, про що ви учора розповідали… А я хоч і не плакався, але, повірте, також маю про що. Оце, по-вашому, нормально?!
— Не кричіть так голосно, — злякалася вона. — У коридорі почують. Ненормально у тому розумінні, що… Господи, ну чому я маю це пояснювати?! Хоча б різниця у віці, навіть якщо не усе решта…
— Інно Сергіївно, — стиха промовив Ігор. — Не треба ставити мене на місце. Я все розумію. Обіцяю не ускладнювати вам життя.
Та вийти йому не вдалося, Полянська кинулася слідом і затримала його біля дверей.
— Ігоре Миколайовичу, я вас благаю. Почекайте. Ми ж збиралися каву пити. Ви тепер для мене дуже дорога людина, яку я поважаю. Давайте просто залишимося друзями. Просто добрими друзями.
— Ні, дякую, — дивлячись убік, промовив Цекало. — Навряд чи таке можливо. Ви постійно про свій вік згадуєте, а водночас не розумієте елементарних речей, які, упевнений, навіть ваша Оленка знає.
Він рішуче взявся рукою за клямку, та вона знову зупинила.
— Послухайте… Ну послухайте мене! Я сама збентежена. Але ж… Якщо відпустити гальма, воно невідомо куди все покотиться.
— Розумію, — сумно сказав Ігор. — Нічого більше не хочу. Пустіть мене.
— Ну, прошу вас, не йдіть отак.
— Добре, — згодився Ігор, і вона не зрозуміла, як опинилася у його міцних та гарячих обіймах.
Ця стеля також була білою, проте не лякала й не налаштовувала на тривожний лад. Перевіривши щойно зроблену пов’язку і погортавши затерту безглузду книжку, Валігура взяв до рук телефон. Замінивши у ньому сім-карту й переконавшись, що рахунок не порожній, він рішуче набрав номер, який виявився фатальним для його попередника на бельгійському ліжку.
— Так! — відповів чоловічий голос.
— Доброго дня, — привітався слідчий. — А з ким я говорю?
— Доброго, — відповіли на тому кінці. — А самі ви хто будете?
— Гм… — зібрався з думками пацієнт. — Ну, скажімо так, у мене стосовно вас є певний інтерес.
— У мене стосовно вас також, — погодилися там.
— То може задовольнимо його? — запропонував слідчий. — Обопільно. Ви мій, а я ваш.
— Давайте спробуємо, — погодився співрозмовник.
— Давайте. Хто ви?
— Ви перший, — відрубали на тому кінці.
— Чого це раптом? — не згодився слідчий.
— Якщо хочете моєї відвертості, продемонструйте власну.
— А може ви при цьому дізнаєтеся усе, що вам треба, і більше взагалі не схочете говорити?
— Те саме і я міг би сказати, — заперечили на тому кінці. — Якщо ви дзвоните, то вам більше треба, ви й починайте.
— Гаразд, — змінив тактику Валігура. — Тоді почнемо з іншого. Це ваш телефон?
— А це ваш? — пролунало у відповідь.
— Так, — відповів слідчий. — Мій. Ваша черга.
— Ні, це не мій телефон, — пояснили там.
— Тоді звідки він у вас?
Але співрозмовник виявився впертим.
— Це вже друге запитання.
— То дайте відповідь! — почав втрачати терпець слідчий.
— Спочатку скажіть, чому це вас цікавить.
— Бо у мене є інтерес до справжнього власника цього номера.
— Аналогічно, — відповів незнайомець. — У мене також є інтерес до справжнього власника цього телефона. На жаль, поки що я знайшов лише сам телефон. А хочу ще знайти хазяїна.
— А себе ви назвати не бажаєте… — ще раз уточнив Валігура.
— Звісно, так само, як і ви.
— Тоді я подумаю найближчим часом, яким чином ми з вами ще могли б допомогти одне одному, — промовив слідчий, якого не полишало враження, що голос невідомого, нехай навіть спотворений динаміком, колись уже чув.
— Телефонуйте, — заохотили на тому кінці.
Оленка була вдягнена у спортивний костюм і вже не лежала, а сиділа на ліжку, читаючи книжку з хірургії. Увійшовши, Цекало поклав на тумбочку пакет з бананами.
— Пригощайся, — промовив лікар. — Як справи?
— А що — можна? — здивувалася вона.
— Американці взагалі вважають найкращою післяопераційною дієтою. Не бійся.
— Дякую. Тепер моє лікування взагалі на рівні світових стандартів.
— Ну… ми намагалися, — розвів руками Ігор. — То що, завтра знімаємо шви і додому?