— А яка тепер різниця, однаково ж розуміємо, що це ми з вами.
— Ну нехай, — Валігура зручніше вмостився на ліжку. — То що далі?
— Давайте вдаватися до конструктивних кроків, — заохотив співрозмовник.
— Давайте. То навіщо вам потрібен господар знайденого телефону, з якого ви більше не бажаєте дзвонити?
— Я б сказав, господиня, — поправили звідти. — У мене до неї багато претензій.
— Отже, номер належав жінці, — уточнив слідчий. — Це вам точно відомо? А якого роду претензії?
— Ваша черга, — обірвав невідомий. — Бачите, завдяки мені ви встановили стать людини, яку також розшукуєте. Тепер щось у відповідь.
— А чого б ви хотіли?
— Скажіть мені щось, що вам відомо. Це буде справедливо.
Вільною рукою Валігура набирав на іншому телефоні номер, з якого зараз зателефонували, щоб відіслати своєму помічникові з метою визначення місця його перебування, адже і цей міг вимкнутися будь-якої миті.
— Що я можу вам сказати… — уголос розмірковував слідчий. — Власник, а якщо вірити вам, то власниця цього номера має неабиякі проблеми з законом.
— Ну, це для мене не дивина, — засміялися на тому кінці. — Ви дайте конкретну інформацію, яка допоможе мені її розшукати. Мені, наприклад, відоме місто, у якому вона проживає, кафе, в якому зазвичай тусується, навіть деякі особливі прикмети. Якщо у вас немає нічого рівноцінного, то навряд чи я зацікавлений з вами співпрацювати.
— Заждіть, — почав хвилюватися слідчий. — У мене немає таких даних, зате більше можливостей для реальних дій! Маючи у розпорядженні ці відомості, я швидко знайшов би її!
— А які гарантії, що після цього ви захочете зі мною ділитися? — послідувало запитання. — Ото ж бо. Тому я подумаю. А ви поміркуйте над гарантіями. До зв’язку!
Телефон вимкнувся. Ще кілька хвилин, можливо, година — і буде встановлено його місцезнаходження. І тоді ще не відомо, хто матиме більше козирів! Його охопив такий азарт, що думки про зняття швів відпали самі по собі.
Червоний «опель» загальмував біля придорожнього кафе.
— Почекай, дай хоч перекурю, — промовила Полянська.
Опустивши скло, вона припалила цигарку.
— Чого личко похмуре? — запитав Цекало.
— На душі неспокійно.
— Чого? Що не так, Інно Сергіївно?
— Все те саме, Ігоре, неправильно ми робимо. Ти просто не замислюєшся. Але ми можемо зробити помилку. Дуже велику помилку.
— Чого ви переживаєте? — стояв на своєму Ігор. — У глибині душі ви також хочете її зробити. Я ж бачу! Самі казали, що чоловіка у вас практично немає. Навіщо ж тлумити свої бажання?
— Ігоре, навіть зараз ти зі мною на «ви». Не помітив?
— Просто… незвично, — знітився той..
— Ось! Сам бачиш, — продовжувала вона. — Дуже багато обставин проти нас. І десь у глибині душі ти й сам це відчуваєш.
— Можливо, — погодився Цекало. — Але через них можна переступити.
Обійнявши, він притяг її до себе.
Водій таксі, що зупинилося позаду, повернувся з кафе, куди бігав по цигарки.
— Гарне місце. Може тут кави вип’ємо?
— Ні, дякую, Вітю, — крижаним голосом промовила Лада. — Дуже цікава й корисна була поїздка. Повертаємось додому. У Роздолі вип’ємо.
Та упродовж зворотнього шляху дівчина усім своїм виглядом випромінювала таку неприховану лють, що водій несамохіть втягнув голову в плечі, а по приїзді й словом не обмовився про свої нещодавні палкі пропозиції.
Робочий день закінчувався, коли хтось несміливо постукав у двері. Оленка вже не трималася рукою за живіт, повністю розпрямилася і повеселішала.
— Що, нудно лежати? — запитав Лужний.
— Є трохи, — побідкалася дівчина. — А Ігоря Миколайовича немає?
— Він сьогодні раніше пішов, в особистих справах. Є проблеми?
— Та ні начебто, — похитала головою вона. — Хотіла запитати, коли можна буде додому.
— Ну, до завтра точно ні, — засміявся Вадим. — А зранку твій улюблений лікар з’явиться, от і запитаєш.
Та дівчина й далі нерішуче товклася у дверях.
— Ще щось? — запитав Лужний.
— Так. Я, взагалі-то Ігорю Миколайовичу хотіла сказати, але навіть вам краще, ви ж тепер завідувач.
— Кажи, — заохотив її Вадим.
— Здається, я знаю, хто тут грається у привида.
— А ну давай, дівчино, кажи. Це більш аніж цікаво, — Вадим відволікся від своїх паперів.
— Щоправда, я не зовсім упевнена… — почала Оленка. — У п’ятій палаті є хлопчик Дмитро. Прізвище Масула. У нього також болів живіт, але операції не робили.
— Ну, знаю, — кивнув Лужний. — Хижняк ним займається. А чому саме він?