— Він одразу після мене поступив. Дуже плакав. А на другий день, як полегшало, дивлюся — вже бігає і розважається. Двоє жінок біля сестринського сиділи, то він їх халатами позв’язував. Вони підвелися йти — мало не попадали, а малий сміється. Я ж увесь час тут. Зайнятись нічим, то ж спостерігаю. У восьму жіночу палату петарду хотів кинути, дівчата побачили — відібрали. Сірник у нього зламався, того й не встиг підпалити. А скандал був через холодильник — пам’ятаєте? Це він хворим продукти поперекладав.
— Чесно кажучи, не знав про ці його подвиги, — здивувався Вадим. — Але це ще не доводить, що саме він вдає Фабіровського. Оленко, він ще дитина, а для такого дорослий розум треба мати.
— А знаєте, він, виявляється, не вперше у відділенні лікується. Цього року вже тут був із підозрою на апендицит. Медсестри пам’ятають.
— І що?
— А знаєте, коли це було? — не вгавала дівчина. — Саме коли міну знайшли.
— Ну, у мінних справах він точно ні при чому, — засміявся Вадим.
— Так, але того ж дня привид налякав бабу Жанну. А ще за день перед тим Дмитрик влив їй зеленки у відро для миття підлоги. Потім, коли розібралися, бабуся добре потягла його ганчіркою по задниці. Може через те він і вирішив її полякати.
— Ну припустимо, — Вадим все ще сумнівався. — Але гадаю, це просто співпадіння. Та й до таких тонкощів хлопець би навряд чи додумався.
— А що ви скажете з приводу наявності у нього синьої куртки та зимової шапки? — видала Оленка останній козир.
— Жартуєш? — не повірив Лужний. — Звідки тобі відомо?
— А от знаю і все! Ви ж не перевіряли.
— Якось не подумали на дитину… — розгубився Вадим.
До палати заходили утрьох із медсестрою та Хижняком, який також іще не встиг піти додому.
— Дмитре, а ну покажи-но мені свою куртку, яку ти в сумці тримаєш, — попросив завідувач. — Ти хіба не знаєш, що верхній одяг належить здавати?
Слухняно відкривши стару спортивну сумку, хлопчик витяг одяг.
— А ну вдягни. Навіщо вона тобі влітку? — не зрозумів Хижняк.
— Дощ був, коли до лікарні їхали, — пояснив хлопець. — А другої нема.
— Та ж вона тобі завелика!
— То й що? Мама на гуманітарці купила, казала, доросту.
— А шапка? Шапка де? Покажи!
З явним небажанням Дмитро дістав шапку і надів, не чекаючи наказу.
— А шапка чому не по сезону?
Припинила розслідування Женя.
— Вадиме Борисовичу, — сказала вона. — Дайте хлопцеві спокій, це не він.
— Як не він? — обурився Вадим. — Синя куртка, зимова шапка, і черевики он стоять — явно на нього великі. З запасом хлопця вдягають. І при попередній «появі» Фабіровського він у відділенні лежав. Чого ще хочете? Чекай, орле, приїде завтра мама, я тобі влаштую. Ти нащо жінок лякав?
— Нікого я не лякав… — уперся Дмитро.
— І ходить зовсім не так, — наполягала Женя. — І хоч який малий був Платон Аристархович, а таки вищий. І найголовніше — грубший. А це ж подивіться — ще дитина!
— Дитина, але бачу, хуліганом росте, — невдоволено промовив Лужний. — Ти там сильно визначала — худий чи грубий. Налякалася й побігла із криком. Одяг забрати до схову. Завтра прийде мама — одразу до мене.
— Ви подумайте, — на прощання підкинула ідею Оленка. — Він же не мав наміру під отого вашого Фабіровського вдягатися. Просто полякати у темному коридорі. А вийшло схоже, бо несвідома частина персоналу на різну містику налаштована.
Заперечити проти цього було важко.
Районний військкомат як споруда викликав повагу доведеністю й закінченістю, а водночас вбивав своєю шкарадністю. Усе було укомплектовано і пофарбовано, проте стіни мали жахливий колір і незрозумілу горбатість, хоч будівництво здійснювалося явно не за часів хрестоносців. Двері дивували щілинами й перекосами.
— Як хочеш, — махнув рукою Віктюк, районний архітектор, перевертаючи догори денцем келишок. — Можеш волати своїм командним голосом ще дві години, але я свого підпису не поставлю.
— Ну, мать же ж твою, чим ти ризикуєш? Коню зрозуміло, що тим стінам нічого не зробиться, — не міг заспокоїтися Полянський. — Як стояли, так і стоятимуть.
— Сказав «ні» — значить ні, — вперся гість. — Отак завжди не думають головою люди, а для біди багато не треба. Хто його зна — що збоку? Який там фундамент? З чого перекриття? Може й не впаде, але тріщини підуть, штукатурка посипеться… Воно мені треба? Був би генплан — інша справа. Тоді на щось спертися можна, чимось обґрунтувати у разі чого. А так…
— Ну, гаразд… — образився військком, — прийдеш ти ще до мене, я те саме казатиму.
— Ну, ти порівняв, Олександре Івановичу! — обурився Віктюк. — То — особисте, а це державне. Тут усе по інструкції має бути. Ти якби прийшов до мене хату собі проектувати, — я б також можливе і неможливе зробив. А тут — пробач. І горілки також більше не питиму — не мої дози.