— У санітарки забрав, — пояснив Лужний. — Вона знайшла його під час ремонту, коли міни виявили. Перевірте!
— Можливо, ви їй навмисно його підкинули! А мені навіщо з нього дзвонили, коли я в реанімації лежав? Хотіли налякати, щоб я теж від інфаркту помер? А дзуськи! Я виведу вас на чисту воду.
— Спробуйте! — також розлютився Вадим. — А я зараз піду в палату до журналістки і розповім їй, що ви пов’язані з аферистами, які обібрали мене до нитки. І нехай уся область про це читає!
На обличчі Жені, яка зазирнула до ординаторської на крики, читався справжній переляк.
— Ходіть сюди, Женю, — закомандував Лужний. — Будете свідком, як Дмитро Іванович приніс мені хабаря у вигляді пляшки коньяку, сам випив половину, а тепер погрожує. І Костогризу зателефонуйте.
— Женю! Дорогенька, лікар жартує, не треба нікого викликати. Йдіть, відпочивайте. У нас все гаразд! — і собі злякався Валігура.
Та Вадим не міг зупинитися:
— Випадково я не з того телефона ваш номер набрав, коли Дольний пристав із ножем до горла, що ви у реанімації розум втрачаєте! Заспокоїти вас хотів. Спросоння так вийшло. А телефон постійно у мене, бо мушу ту сучку знайти. Ви ж не зробите цього! Вам що привида Фабіровського, що її шукати — результат однаковий. Це ми тут мусимо рятувати усіх підряд…
— Вадиме Борисовичу, — змінив тон Валігура. — Ну погарячкували обоє. Досить вже. Ви себе на моє місце поставте! Що я мав думати? Давайте заспокоїмося і поговоримо конструктивно. Я ж теж для вашої лікарні стараюся!
Схопивши чашку з коньяком, Валігура запитально подивився на Вадима. Той завовтузився на стільці, зиркаючи на нього, але зрештою взяв і свою. З'явився шанс розв'язати ситуацію мирно.
Районний військком відчайдушно міряв кабінет кроками від стіни до стіни. Постукавши, несміливо зазирнула чергова.
— Олександре Івановичу, яким числом протокол затверджувати?
— Який ще протокол? — вигукнув Полянський.
— Та ж останньої медкомісії…
— Яка медкомісія?! — загорлав той. — Де справи? Коли цей бардак припиниться?
— Так… висновку хірурга ще немає… капітан казав… — забелькотіла чергова.
— Сюди капітана! — лютував Полянський. — Всіх сюди! За десять хвилин!
Жінка вискочила, наче корок з пляшки шампанського. Полянський підійшов до сейфа. Клацнув замком і втупився поглядом у кілька папірців, печатку, півпляшки горілки й пістолет.
Наливши у склянку, залпом випив. Поліз до кишені і, знайшовши жуйку, відправив її до рота. Потім покрутив у руці зброю і, не довго думаючи, поклав її у кишеню.
— Ось таким чином я й опинився тут, — закінчив свою розповідь Лужний. — І застряг. Усе марно.
— Ну, хоч би як було, а маєте роботу, пацієнтів, повагу колег, — не згодився Валігура. — Це не так мало. Було б здоров’я, а решта додасться.
— Дмитре Івановичу, пізно мені з нуля починати, — бідкався Вадим.
— То давайте продовжимо… — змінив тему слідчий. — Що вам про неї відомо?
— Не так багато. Гарна, середня на зріст, темне волосся. На обличчі свіжий невеличкий рубець. Поки що накульгує. Напевно, й сліди від шпиць апарата Ілізарова залишились. Носить медальон із золота у вигляді черепахи. Живе, швидше за все, в Ужгороді. Регулярно відвідує ресторан «Три ясені». Займається нелегальним міграційним бізнесом. Все.
— А я ще додам — мала якісь зв’язки з покійним мером Нижнього Роздолу Замригою, — зауважив слідчий. — Що вона робила тут? Вона ж не була постійною пацієнткою?
Взявши пляшку, Валігура налив у чашки залишки коньяку.
— Ні, не була. Я продививися історії хвороби за останній час. Жодної Жанни.
— Ну що ж. Якщо за неї взявся старий і досвідчений слідак Валігура, шанси знайти її доволі великі.
— Хотілося б вірити, — пробурмотів Лужний.
— А звідки вам відомі усі ці прикмети, якщо ви її ніколи не бачили? — запитав несподівано Валігура.
— Як вам сказати… — Вадим завагався. — Це такий собі образ, який вдалося відтворити мені, аналізуючи сказане її київськими подільниками.
Вадим не міг позбутися відчуття, що він чинить невірно. Та попри все не наважився підставити колегу, який хоч і був налаштований вороже, все ж викликав співчуття і навіть деяку симпатію. Йому згадалися слова Алли: «Треба простіше дивитися на життя…». Можливо, у них був сенс, адже тим, хто сповідує такий принцип, живеться на світі легше.
Згадка про колишню кохану була такою невчасною, що настрій зіпсувався остаточно. Слідчий пішов, а Вадим так і сидів, підперши голову руками, не в силі відігнати спогади. Рука несамохіть потяглася до телефона, він почав набирати номер, який так і не зміг забути, та на кнопку виклику не натиснув. Що він мав їй сказати? Хіба побідкатися на життя.