Похмурий вигляд Полянської ніяк не відповідав грайливому настрою Цекала, який, відкривши коробку цукерок, розглядав канапки, що нагадували витвір мистецтва.
— А ось це можна скуштувати? — бадьоро спитав Ігор.
— Звичайно, — без особливого ентузіазму відповіла вона.
— А ось це?
Нахилившись через стіл, він домігся поцілунку, проте це аж ніяк не покращило настрою господині кабінету.
— Давай вип’ємо кави, а потім поговоримо.
— Ні, хочу одночасно.
Наче засліплений, він вперто не помічав, що на нього насувається. Полянська тяжко зітхнула і почала, старанно добираючи слова:
— Гаразд, Ігоре. Пам’ятаєш, ми говорили з тобою про фактори, через які маємо переступити?
— Пам’ятаю. Вже переступаємо.
Обійшовши стіл, він впритул наблизився, та вона відсторонилася і продовжила:
— Послухай мене. Кілька днів тому у мене з’явилася обставина, через яку я переступити не зможу. Пробач.
Ігор зблід. Грайливий настрій умить випарувався. В очах з’явився переляк.
— Що ви маєте на увазі?
— Оленка, Ігоре, моя донька. Та сама, яку ти врятував. Ти їй небайдужий.
— Що?! Кому небайдужий? Що за нісенітниці? Яка це причина?!
— Коли у тебе будуть діти, сам зрозумієш, що неможливо у них щось відібрати на свою користь. Хай би про що йшлося, — переконливо промовила Полянська.
— О Господи… — звів очі до неба Цекало. — Та хіба я належу вашій доньці? Вона ще дитина! В неї ще сто разів усе переінакшиться.
— Це не має значення, — сухо промовила жінка. — Якщо так вийшло, я не буду стояти в неї на дорозі.
— Ні! — грюкнув він кулаком по столу. — Ні! Я так довго вас добивався. І тепер такі нісенітниці?!
— Це не нісенітниці…
— Не хочу цього чути! Інно Сергіївно! — у нестямі ловив її за руки Ігор.
У коридорі почулися важкі кроки, і обоє завмерли. Двері розчинилися, і до кабінету ввалився Полянський. Комір його сорочки перекосився, зелена військова краватка повисла на золотистому затискачі застібками донизу. Кітель був розхристаний.
Підполковник посміхався грізно і водночас задоволено. Він витяг з кишені пістолета і з сарказмом промовив:
— Ну що, голубе, долітався?
Вадим увійшов до роздягальні, скидаючи на ходу шапочку та маску. Піжама на грудях змокла і тепер перед відчиненим вікном приємно холодила тіло. Він стяг піжаму і потягнувся до своєї повішаної на стілець сорочки. Увесь його одяг, перед операцією охайно складений, був розкиданий по кушетці. Та не встиг він як слід здивуватися, як позаду почулися кроки. У дверях стояв Щерба і нахабно витріщався на нього.
— О… — зауважив Лужний. — Навчився нишпорити по кишенях?
— Вчителі гарні, — відповів той.
Увійшовши, Щерба всівся на кушетку поруч із розкиданим одягом і промовив:
— Вадиме, послухай мене уважно. Те, що сталося з тобою, це дрібниці порівняно з тим, що може чекати на всіх нас, якщо знайдуть цей телефон. Надто серйозні люди його шукають…
— Уже не знайдуть, — перебив його Вадим, ставлячи наголос на першому слові. — Бо телефон у Валігури. А старший слідчий прокуратури, гадаю, вашим знайомим не по зубах. Тим паче, він вже передав його до лабораторії, де збираються відновити стерту інформацію.
— А хто її стер? — не зрозумів Андрій.
— Баба Жанна. Випадково, коли знайшла і спробувала користуватися. Я, звісно, постирав тисячі отих твоїх відчайдушних дзвінків, але хтозна, які у них там можливості. То ж про всяк випадок підготуй якесь пристойне пояснення, чого ти надзвонював, а я підтверджу.
У Щерби відібрало мову.
— Це з вашого боку вельми шляхетно, пане тимчасовий завідувач…
— Облиш! — поплескав колегу по плечу Вадим. — Я дуже добре знаю таких жінок, які полюбляють з нас ідіотів робити. Тому ти б з нею зав’язував…
— Дякую, обов’язково візьму до відома.
Укінець спантеличений, Андрій пішов. А Вадим, провівши його поглядом, зауважив чисто виголену потилицю, свіжий комірець сорочки й нові шкарпетки — те, що раніше аж ніяк не було характерним для цього незграбного велетня.
Ігор закляк на місці, не здатний відвести погляд від зброї. В животі раптово утворився вакуум, а ноги, здавалося, навпаки закам'яніли, що годі й поворухнутися. Проте реакція Полянської виявилася протилежною.
— Ти що собі дозволяєш? — вигукнула вона. — Зовсім допився, скотино? Це що таке?
— Мовчати! В атаку не переходити! — гарчав підполковник, вимахуючи «макаровим».