— Та ти розум втратив! Вдиратися до мого робочого кабінету?! Ти ще на площі біля ратуші піди пістолетом повимахуй! Що ти тут робиш?
— На жінку свою прийшов подивитися! І на її кавалера, якому зараз штани прати доведеться!
— У тебе горілка вже всі мізки виїла, — похитала головою Полянська.
— Ти на горілку не переводь! — розмахував пістолетом військком. — Я її сам п’ю! А ти свій кофій розпиваєш з отакими салабонами!
— Сашо, цього чоловіка звуть Ігор Миколайович. І, до твого відома, він запрошений сьогодні до нас на вечерю.
Підполковник замовк. А потім незв’язно почав видушувати з себе:
— А… цей… до нас?! На вечерю? Ти запросила його на вечерю? А як же я?!
— Запросила його не я, а наша донька, — спокійно пояснювала Полянська. — Ти пам’ятаєш, що у тебе є донька? Ось вона й запросила Ігоря Миколайовича.
— Але чому ти з ним… — белькотів спантеличений військком.
— Тому, любий, що Ігор Миколайович відмовляється йти у гості до свого начальства, а я намагаюся його умовити. А тепер, гадаю, це буде складніше, бо хто захоче йти у дім до такого ідіота?
Поклавши «Макарова» на стіл, Полянський насилу вишпортав телефон і набрав номер.
— Доню, привіт! А ти де? А ти що, справді когось запрошувала до нас на вечерю? Так? А чому ж не хотів? Гаразд, квіточко. Звісно, не проти. Ми навіть вже познайомилися. Дуже поважний молодий чоловік. Не скучай.
Він стояв, переводячи погляд з Цекала на дружину і не знав, що сказати.
— А тепер йди геть, і пукалку свою забери!
— Інночко… — почав підполковник.
— Геть, я сказала! Хоча, нормальній людині вибачитися б не завадило.
— Так… цей… Вибачте… Ігор гмм… Миколайович… Увечері, я гадаю… у сімейному колі… Ну ти ж мусиш мене зрозуміти!
— Навряд чи я колись вас зрозумію, — чужим голосом промовив Ігор. — Але спробую.
— Ось, Інночко! — зрадів Полянський. — Бачиш?
Підполковник притис обидві руки до грудей і позадкував до виходу. Коли він вийшов, Полянська змучено впала на стілець і сумно промовила:
— Співчуваю, Ігоре Миколайовичу, але тепер вам вже доведеться з нами повечеряти. Щонайменше для того, щоб нас усіх не підставити.
— Сьогодні найнещасливіший день усього мого життя, — у розпачі промовив той.
— Ігоре Миколайовичу, — невесело посміхнулася Полянська. — Щиро бажаю вам, щоб цей день справді був найнещасливішим у вашому житті. У глобальному сенсі. А що стосується амурних справ — то й у вас, як ви кажете, ще не раз усе переінакшиться.
— Переінакшиться?! — обурився той. — А якщо я не уявляю свого життя без вас? Що тоді?
— Ну… якщо так, можу порадити лише одне. Донька завжди виростає схожою на матір. А моя тим паче. То ж років через десять ви маєте усі шанси отримати бажане.
— А що мені робити десять років?
— Використайте їх з толком, — цілком щиро порадила вона. — Станьте професором. Знайдіть скарби хрестоносців. А якщо серйозно… мені шкода, що я свідомо або несвідомо створила вам стільки проблем. Пробачте…
Розділ VIII
Отто фон Бірхоф сидів у каплиці біля прочиненого вікна і вслухався у звуки близьких розривів. Тривала артпідготовка. Росіяни наче сказилися і вже другу годину поспіль мішали передову їхньої оборони з землею. За годину, максимум дві мав розпочатися наступ, результат якого не важко було передбачити. Можливо частини, що залишились від сто сорок третьої дивізії, протримаються годину, максимум дві. А радше, російські танки безперешкодно пройдуть крізь виснажені війська і тоді не більш, аніж за півгодини можуть з’явитися тут.
Майор СС Бірхоф був реалістом, тому завжди передбачав можливі негативні повороти і заздалегідь планував шляхи відступу як у прямому, так і в переносному розумінні. Саме тому вже добу у підвалі під монастирем працювали зігнані ним полонені, що товкли землю лопатами, а оберлейтенант періодично бігав нагору з доповіддю.
Внизу почувся звук мотора. Мотоцикл заїхав на подвір’я і Штальман, зіскочивши на землю, потяг з коляски Гофмана, адже той сам не міг. Підбігло кілька солдатів і, лишивши пораненого на їхню ласку, Штальман загупав чобітьми нагору. Власне, фон Бірхоф усе зрозумів і без доповіді, адже з трьох повернувся лиш один мотоцикл, та ще й з пораненим стрільцем.
— Гер майор! — видихнув фельдфебель. — Ми в оточенні. Вони замкнули кільце. Поки що там лише розрізнені частини, але росіяни швидко підтягуються. Нам насилу вдалося пробитися. Решта загинули.
— Ось що, Штальмане, — промовив розвідник. — Збираємося на марш. Спробуємо прориватися. Зв’язку немає. Їдь до мосту, там Граве з трьома танками. Нехай негайно висуваються сюди, це наказ. Вирушаємо за годину. І нехай допоможе нам Бог.