Оберлейтенант Брігель з’явився за п'ятнадцять хвилин, важко дихаючи й жестикулюючи руками, вимащеними у світлій глині.
— Так швидко упоралися? — здивовано звів очі фон Бірхоф.
— Гер майоре… ходімте зі мною! Там таке…
— Викопав кістки Великого Магістра? — не приховуючи сарказму, запитав Отто, але тим не менше хутко послідував за ним.
Коли вони увійшли до підземелля й дісталися закутка, у якому велися роботи, фон Бірхоф від подиву роззявив рота. Зазирнувши в пролом, він присвітив ліхтарем.
— О Боже… Чого ж воно так невчасно?
— Як це можливо? — дивувався Брігель. — Два роки тому ми тут усе догори дригом перевернули! Як могли ми не помітити цього?
— Не знаю, — похмуро промовив Отто, роздивляючись старовинний кинджал з руків’ям, прикрашеним діамантами. — Тепер пізно. Так, лейтенанте, хтось іще це бачив?
— Ні. Як ви й наказували, я усе робив власноруч за допомогою полонених. Охорона на вході. Сюди ніхто не заходив.
— Слухай мене, Брігель. Часу маємо від сили годину. Покладіть усе на місце. І закрийте, як було. Архіви сховайте он там, подалі. Усе замуруйте. Вибухівку закладіть з того боку від ящиків. Мінування проведу сам.
— Це не зруйнує монастир! — вигукнув Брігель. — Навіть цієї будівлі.
— А нам не треба його руйнувати. Ми ж іще повернемось!
— Гер майоре! Візьмемо бодай щось!
— Боронь тебе Боже взяти бодай один дукат!
— Хто ж побачить? — наполягав той. — Ви знаєте, скільки він коштує?
Вийнявши монету з кишені, Брігель крутив її в руці. Фон Бірхоф силоміць відібрав монету і прочитав напис латиною по колу CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS! Після цього кинув її на місце.
— І решту, чим набив кишені, також поклади назад. Якщо потрапимо з оцим у полон, тебе змусять все розповісти. І ти розділиш долю тих, що копали разом з тобою.
Здіймаючи хмари пилюки, до монастиря під’їхало три танка. Брігель поліз до переднього з них. Скинувши з плеча автомат, фон Бірхоф озирнувся на стіни, що височіли за спиною, заскочив на броню і махнув рукою уперед. «CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!» — беззвучно повторив нащадок хрестоносців.
Житло Щерби скидалося на володіння Шрека, як власне і сам він нагадував персонаж відомого мультика. За височезними ворітьми з табличкою
у дворі загавкав пес. Прочинивши хвіртку, Вадим побачив, що дворовий собака бігає на довгому ланцюгу, не даючи навіть підійти до вхідних дверей. Навряд чи лікар, який давно й успішно практикує, тримав так пса постійно. Пацієнти б цього не зрозуміли. Та й дріт, вдовж якого рухався ланцюг, був іржавий. Отже, пристрій змайстрували нещодавно, інакше б остання ланка так відшліфувала залізо, що аж блищало б.
Сутеніло. Обійшовши садибу, Вадим переліз через паркан і, крадучись, сховався за рогом. Пес божеволів, гримлячи ланцюгом і пускаючи піну. Промайнула думка, що як пса спустять з ланцюга, шансів втекти буде обмаль.
Двері прочинилися і Щерба визирнув з хати. Потім вийшов на ґанок, тримаючи в руці сокиру. Пес одразу припинив гавкати, але не заспокоївся. Озирнувшись навсібіч, господар поклав сокиру і схилився до пса. Тепер зволікання було смертельним. Скільки часу потрібно аби розстібнути нашийник?
Зібравшись із духом, Вадим кинувся до дверей. Собака смикнувся і мало не завалив навзнак свого господаря. Страшне гарчання стояло у вухах, коли заскакував у відчинені двері.
— Ах ти ж…
Вайлуватий господар звівся на ноги й кинувся за ним. Де ж тут замикається? Двері заклацнулися на замок перед самим носом Щерби. Одразу ж загупало так, що Вадим зрозумів — протримаються вони не довго.
Він заскочив до кімнати, відкриваючи усі підряд двері на своєму шляху. Її ніде не було. Круті сходи вели нагору у мансарду і логіка підказувала, що йому треба туди. Унизу щось жахливо заскреготало. Часу лишалося обмаль, а ще ж тут є підвал…
Вона сиділа, забившись у куток. Темне волосся, невеличкий свіжий рубець на правій вилиці, переляканий погляд.
— Ну от я вас і знайшов, — задоволено промовив Вадим. — Нарешті. Пізнаєте мене?
— Так… — тільки й спромоглася відповісти жінка.
— Ну, слава Богу! Тоді пропоную…
Договорити йому не дали. Унизу почулися матюки упереміш із гарчанням, і розлючений господар, хапаючись за перила, затупотів нагору. Часу на роздуми не було. Вискочивши на сходи, Вадим щосили штовхнув господаря ногою у груди. Втративши рівновагу, Щерба з’їхав сходами додолу. Наступна атака могла стати для Вадима фатальною. Схопивши крісло, він заклинив його між перилами та стіною. Ніжки потрапили поміж балясин, і меблі застрягли у вузькому прольоті, а Вадим нагромадив згори ще й столика. Щерба одразу ж схопився за меблі, намагаючись розібрати завал, але Вадим ще й тиснув згори вагою свого тіла.