Кілька місяців знов було чудово.
Штіллер, видко, довідавшись манівцями, що непосидющий консультант із реклами давно вже має іншу коханку, чекав Юліку під театром, готував по-валенсійському риж і не ображався, коли вона, стомлена пробою, тільки куштувала його або й зовсім не їла, взяв до серця її запеклу сварку з якимось режисером і признав їй слушність, оберігав її, як наказував лікар, чи принаймні намагався оберігати,— і так тривало кілька місяців. Потім, видко, він знову поринув у свій егоцентризм і сподівався, що Юліка дбатиме тільки про нього, знову мовчки йшов із дому, хряскав дверима й напивався — наприклад, коли Юліка була надто стомлена, щоб цілими годинами слухати про скульптуру. Якось вона дозволила собі завважити, що його пиятики дуже дорого коштують. Штіллер ображався, і як вона мовчала, і як вона говорила. Як же Юліка могла бути ніжна до чоловіка, що сам — вона ж відчувала — палав до неї гнівом? Одного ранку, снідаючи, Штіллер ні сіло ні впало спитався, навіщо вона розказала в театрі, що його новий американський непромокальний плащ куплений за її гроші. Юліка не зрозуміла його запитання. «Навіщо ти розказуєш про таке цілому театрові?» — спитав він, аж тремтячи з гніву,— і то через таку дрібницю. «А що тут страшного?» — здивувалася вона. Штіллер вирвав їй газету з рук і цілих півгодини тлумачив, що, на його думку, тут страшного. Тлумачення його було огидне. Юліці сльози набігали на очі, а що Штіллер не вгавав, вона крикнула «Іди з моїх очей, прошу тебе, іди!» Штіллер не пішов, хоч напевне бачив, яка вона ображена. «Тоді я піду! — сказала Юліка, однак Штіллер не пустив її.— Я тебе бачити більше не хочу! — вигукнула бідолаха.— Твої слова підлі, просто підлі!» До речі, то був, либонь, єдиний випадок, майже єдиний, що обурена Юліка висловилася так різко. Чи Штіллер розумів, як він її кривдив? Йому навіть на думку не спало просити вибачення. Розбрат тривав далі. Переконавшись раз, як ницо й безсоромно Штіллер може витлумачити всяку дрібницю, Юліка тепер узагалі не хотіла озиватися до нього. Між ними запанувала мовчанка, гірша за сварку. Штіллер, здавалося, й гадки не мав, як він страшенно скривдив Юліку; все, що вона робила й чого не робила, він тлумачив так, як йому самому було вигідно, вперто не слухаючи ніяких резонів.
І ще одне.
Юліка, як то часто буває в бездітних подруж, мала тоді собаку, фокса, що його звали Фоксиком, чи, говіркою цієї країни, до речі, дуже гарною, хоч і не вельми мелодійною, а проте по-земному доладною і, як добре прислухатись, навіть ніжною: Фокслі. Звісно, Юліка любила його, бо інакше не тримала б. У цьому й полягає собаче щастя, що їх або люблять, або взагалі не тримають. Штіллер ніколи не розумів, як можна так любити собаку, і не вмів читати в його розумних очах. Він сміявся з Юлічиної материнської терплячості — вони всюди спізнювалися, коли брали з собою Фокслі, що неодмінно мав обнюхати кожне дерево,— і називав його глузливо «священною твариною». Всі знали, що Юліка завше спізнюється, і ніхто на неї не сердився, бо Фокслі був такий кумедний. У ресторані псові дозволялося, завдяки вроді його господині, якій не зважувався перечити жаден бодай хоч трохи вихований кельнер, так само як і Штіллерові, сидіти на м’якому стільці. Штіллер сам винен, що ніколи не міг змиритися з цим, хай би не був такий упертий. З якої речі Юліка, що все одно їла мало, повинна була залишати половину свого чудового філе міньйон? Кінець кінцем, хоч про це ніколи й не говорилося, платила здебільшого Юліка. Натомість Штіллер одержував своє вино. Він нічого й не казав, але Юліка часто відчувала, що мусить боронити Фокслі. І Фокслі відчував те саме. Фокслі був на її боці. Може, Штіллера саме це й сердило: що їх більше. Юліка й Фокслі, якими кругом захоплювалися, переважали його більшістю голосів у всіх вирішальних питаннях. Не те, щоб Штіллер колись ударив її дорогого песика,— ще чого бракувало! Але він не любив його, вдавав, що взагалі не помічає його. Тільки-но він з’являвся додому, як Фокслі ще в сінях вітав його, радісно підстрибуючи, та Штіллер цікавився тільки своєю поштою, ніби чекав листа від якогось багатого мецената. Одного разу хтось сказав: «Ах, Юліко, який у вас гарненький песик!» А Штіллер у відповідь: «Аякже, хоч у рямці вставляй!» Він просто ревнував її до собаки, але не признавався, що ревнує, а знову вигадав собі теорію, що взагалі не мала ніякого стосунку до живого Фокслі, знову розводився про духовне життя Юліки (не Фокслі), в якому він анічогісінько не тямив. Чому, наприклад, Штіллер ніколи не пускав Фокслі до своєї майстерні? А тоді ще й дивувався, що дружина часто місяцями, раз навіть майже цілий рік не заглядала до нього, розчарований, що вона так мало цікавиться його творчою роботою. Юліка справді не знала, де б вона могла прив’язати Фокслі, щоб не боятися за нього. Чи вона мала лишити песика на чужій вулиці тільки на те, аби Штіллер ще раз міг пожалітися їй, що його творча робота ніяк не посувається вперед? Штіллер, видко, справді був не чоловік, а чиста мімоза. А що він з року в рік приходив до театру на її проби, то мав із того тільки користь, бо міг робити шкіци. Але, як казати тверезо, навіщо Юліці було стовбичити в його брудній майстерні, де він роками працював майже над тим самим? Там ще можна було й застудитися. Егоїстичному Штіллерові таке й на думку не спадало. Чого він ненастанно сподівався від Юліки? Його образливість, хоч як він її ввічливо приховував, гнітила бідолашну Юліку. Йому було прикро, що вона, балерина, ніколи й словом не озивалася, як він із своїми приятелями часто до пізньої ночі сперечався про скульптуру; він із того робив висновок, що Юліка не цікавиться його роботою, а ні разу не подумав, що то була тільки природна скромність, бо ж Юліка зовсім не розумілася на скульптурі, уже не кажучи про те, що вона взагалі була стримана й несмілива. Коли ж приятелі нарешті розходились, він бував ще й брутальний. Казав сердито: «Ну хоча б засмажку ти могла приготувати?» Юліка і в голові собі не покладала бути йому служницею. А відколи з’явилася та, друга, Штіллер і взагалі перестав зважати на Юлічині почуття, просто-таки не хотів її розуміти: обурювався, що в санаторії їй бракувало не його, а Фокслі, й щиро дивувався, що Юліка, хвора й покинута, не писала йому з Давоса ніжних листів, властиво, не написала жадного, крім записочки, в якій просила його щось купити в місті; вона ж просто не могла писати! А як згодом, уже влітку, він сам не писав цілими тижнями, то, черства душа, не посоромився заявити, що вона ж йому теж ніколи не пише...
І т. д.
Я не маю бажання виступати в ролі судді між прекрасною Юлікою та її зниклим чоловіком, але що вона кожного разу говорить про ті смутні часи, я, звісно, пробую дошукатися причин хоч би задля розваги, як шукають слова до кросворда, бо що ж би я ще робив у камері!.. Важко вгадати, але треба, аби заповнити кросворд про зниклого Штіллера, один короткий вислів прекрасної Юліки, дуже давній вислів. Вона його не каже. Цілком невинний, незначний вислів. І все ж, як чую, Штіллер ніколи не міг того забути, властиво, що далі, то частіше згадував. Видно, через нього, через те коротеньке речення, що його Юліка давно забула, Штіллер здавався собі самому смердючим риболовцем поряд із кришталево чистою русалкою. Сказане воно було їхньої першої ночі. Певне, Штіллер був не лише мімоза, вразливий, хворобливий егоцентрик, що всяке слово, яке Юліка, либонь, могла б сказати кожному чоловікові, брав тільки на свій карб,— він, крім того, любив усе пережовувати, а бідолашна Юліка часом просто не могла цього знести. Раптом, через стільки років, така дрібниця знову його зачіпає! А тим часом сама Юліка, як вона запевняє, давно вже забула тих своїх кілька слів першої ночі. Штіллер просто не міг переступити через ту фразу, носив її на чолі, мов Каїнів знак, і дарма Юліка, ласкава до всіх людей, відгортала з чола йому чуба, що завше був трохи розпатланий. Юліка ставилась до нього зворушливо. І, мабуть, сказала тоді лиш те, що не одна дівчина відчуває, між іншим, коли її вперше бере в обійми чоловік. Штіллер повинен був зрозуміти її. Він і зрозумів. Його тільки, певне, мучило, що то були єдині слова, на які спромоглася після перших обіймів кохана Юліка. Раптом учепився за них через стільки часу, і видно було з його очей, як вони його ятрили, як його думки скупчувалися на тому єдиному пункті, як те дрібне, невинне, в кожному разі, чисто безстороннє зауваження почало лунати в його спогадах, заглушивши все інше. Саме як Юліка намагалася бути особливо ніжна, його лякала фраза, що перед багатьма роками злетіла з її вуст. Штіллерові здавалося, що він забруднив Юліку. Він поводився так, наче Юліка бридилася ним, і відпихав її, як уже сказано, саме тоді, коли вона хотіла бути особливо ніжна, тікав від неї. Штіллер, видко, був чудовий плавець: упродовж кількох років він щодня перепливав туди й назад озеро, байдуже в яку погоду, часто навіть у жовтні,— виснажував себе. Юліка називала те його плавання бзиком. Та Штіллерові воно було потрібне, щоб добре почуватися. Потрібне було, видко, повне чистої води озеро. Піт жахав його. Коли він десь у товаристві пітнів або відчував, що може спітніти, то втрачав весь свій гумор, сидів мовчазний, пригнічений, не здатний бодай стежити за розмовою. В очах його було тоді стільки страху, що Юліка часто аж зворушувалась. Не раз він умовляв себе, що має на тілі висипку. Переважно то було чисте самонавіювання. Або знову захоплювався якоюсь чужою жінкою, що поцілувала його на самій вершині Піз-Палі в спітніле обличчя,— то була для нього наче сама Піз-Палі, незабутня, неповторна, велична. Здається, він перебував у такому розбраті тільки зі своїм власним тілом, бо захоплювався дітьми на пляжі, їхньою шкірою чи, наприклад, його завше чарували людські тіла в балеті. В його захопленні було щось болісне, щось від безнадійної туги каліки. Штіллерові було вже за тридцять, та коли якась жінка торкалась рукою (без рукавички) його руки й не відсмикувала її відразу або відгортала йому з чола світлого чуба не тільки, щоб пригладити його, а й щоб помацати, торкнутися вузенького чола, він бентежився, мов хлопчак, що багатьом жінкам особливо подобалося в ньому. Він був, як то кажуть, людина з можливостями, але не вірив у свої можливості. І це, мабуть, найбільше бентежило Штіллера — не так звані можливості, а страх, що його мають проста за дурня. Він був підозріливий, невпевнений, не міг повірити, що жінка, яка поклала долоню йому на руку, не відчуває огиди. Дуже можливо, що бідолаха інколи після щоденного душу, який його заспокоював лиш на короткий час, підходив до люстра й дивився, що в ньому відштовхує Юліку, його кришталево чисту русалку. І диво — не знаходив нічого, щоб його самого не відштовхувало. Взагалі Штіллер вважав, що чоловіче тіло дуже гарне, і весь час малював його, і жіноче також. Тільки йому, чоловікові на ім’я Штіллер, не пощастило — його тіло було бридке, воно бруднило кохану; це сказала Юліка, чесна Юліка, сказала так відверто, так невинно, так безсторонньо й так страшно — через те, що то були єдині її слова... Коротко кажучи, Штіллер, очевидно, справді мав бзика, і бідолашній Юліці, незвичайно делікатній, боязкій з природи й по-дівочому стриманій у мові, безборонній проти тлумачень, просто не зрозумілих її правдивій натурі, напевне, доводилось нелегко з таким неврастенічним чоловіком. Інші люди теж, видко, вважали, що Штіллер не знає її правдивої натури, і не бракувало приятелів, що застерігали Штіллера, але наражалися на саму тільки невдячність. Штіллер не зносив чужих порад. «А хай їх дідько візьме,— лаявся він після таких розмов,— тих порадників! В чуже подружнє життя втручаються тільки тому, що буцімто бажають добра, і гадають, що цього досить, навіть якщо вони не знають і третини того, що хочуть направити». Оце був і весь наслідок найприязніших порад: Штіллер краще все знав. Йому казали, що бідолашна Юліка не лишень кохає його, а кохає його дужче, ніж він заслуговує. Штіллер у кращому випадку відповідав: «Дуже добре, що ви мені сказали про це!» Але насправді навіть гадки не мав каятися. Йому підозра, що Юліка наструнчувала спільних знайомих, була несправедлива, як і багато чого в його ставленні до дружини,— на мою думку, Юліка була надто соромлива, щоб звірятися третій особі. Люди просто бачили все на власні очі. А цього вже Штіллер не зносив. Вони давно були знайомі з одною симпатичною парою. Він — ветеринар, вона — відома дитяча лікарка. Цим людям широкої, живої освіти, щирого серця й глибокого розуму, справжнім друзям, Штіллер багато чого завдячував — вони не тільки часто запрошували його разом з Юлікою на смачну вечерю, а й підказували багато цікавих задумів, ввели до цюріхського товариства й навіть знайшли одного замовника. Штіллер вважав їх за чудових людей, аж поки лікарка, що часом зустрічалася з Юлікою наодинці, сказала йому теж наодинці, що вона думає: мовляв, пані Юліка — надзвичайна людина, такої делікатної і шляхетної до глибини душі жінки вона, лікарка, ще, мабуть, зроду не бачила. Штіллер відразу перебив її: «І навіщо ви мені це говорите?» Вона відповіла жартівливо: «Щиро казати, пане Штіллере, я сама себе часом питаю, чим Юліка заслужила такого чоловіка, як ви!» Вона всміхнулася, аби ще ясніше показати, що говорить жартома. Та Штіллер лише насупився. «їй-богу! — додала вона, справді тільки з щирої приязні.— Сподіваюсь, ви зрозумієте, поки не пізно, поки ви ще молоді, пане Штіллере, яку ви маєте коло себе чудову жінку, яку незвичайну людину, всією душею сподіваюся, для вашого ж добра! Цілком поважно кажу!» Та Штіллер, видко, не зносив і поважного тону. Це було в ресторані, і, поки лікарка говорила далі про Юліку, він підкликав кельнера й розрахувався, ні слова не відповівши на її мову. А далі вже в нього була одна відповідь, найлегша: як тільки симпатична лікарсько-ветеринарна пара запрошувала їх на вечерю, він казав, що не має часу. Юліка справедливо опиралася, тому й почала запрошувати до себе лікарсько-ветеринарне подружжя. Коли Штіллер одного разу прийшов і почув із сіней, хто розмовляє в помешканні, він хотів просто піти геть. Юліці насилу пощастило запобігти публічному скандалові. Штіллер лишився на вечерю, але потім «мусив» іти до майстерні. Просто втік. Часом його поведінка справді вже скидалася на манію переслідування. Він, щоправда, намагався бути чемним з її приятелями, проте вони, звісно, відчували його нехіть, його силуваність. А тоді шановний Штіллер ще й дивувався, що стає дедалі самітніший. Зрозуміло, ніхто не любить ходити в гості до подружжя, що саме переживає кризу. Ти її вловиш, коли навіть не знаєш про неї. І матимеш таке почуття, наче ти присутній при замиренні, наче правиш за тимчасовий місток і тебе якось зловживають, використовують для своєї мети. Розмова робиться вимушена, веселощі дедалі стають небезпечніші, господарі раптом починають перекидатися трохи загострими, ледь затруєними жартами, гості помічають більше, ніж господарі хочуть, одне слово, така гостина — немов прогулянка по замінованому полю: як навіть ніщо й не вибухне, то однаково весь час тремтиш з напруження. І хоч господарі й правду кажуть, що давно вже не мали такого приємного вечора, ти їх розумієш, але на другі запросини не квапишся, все щось стає на перешкоді, справді не випадає вільного вечора. З таким подружжям не поривають стосунків, боронь боже. Тільки бачаться трохи рідше, а через те й забувають його, коли самі збирають гостину, забувають мимоволі, ненавмисне. От вам і наслідки. Штіллерові не було чого дивуватися — він сам своєю поведінкою відштовхнув усіх людей, що бажали йому добра. На щастя, Юліка мала принаймні в театрі приятелів, а насамперед свою роботу. На кону, в сяйві прожекторів, вона була вільна від усього, зовсім інша людина, щаслива людина, втілення щастя. Штіллер не приходив уже на проби. Поринув у свою роботу. Не помогло навіть те, що чоловік її приятельки, ветеринар, прийшов одного ранку до його майстерні, щоб поговорити з ним, як чоловік з чоловіком, навіть гадки не мавши докоряти йому. Досить було одної фрази: «Мені здається, Штіллере, що ви дуже несправедливі до своєї дружини». Штіллер відповів: «Авжеж! — у голосі його був чистий глум.— А чого ж ви ще сподівалися? Чи ви коли бачили, щоб я робив щось справедливе?» Ветеринар усяко пробував, однак Штіллер навіть не запросив його сісти, почав чистити своє знаряддя й сказав: «Adieu», навіть не провівши гостя до дверей. То була справді якась манія переслідування: всіх людей, пр