дчуває, між іншим, коли її вперше бере в обійми чоловік. Штіллер повинен був зрозуміти її. Він і зрозумів. Його тільки, певне, мучило, що то були єдині слова, на які спромоглася після перших обіймів кохана Юліка. Раптом учепився за них через стільки часу, і видно було з його очей, як вони його ятрили, як його думки скупчувалися на тому єдиному пункті, як те дрібне, невинне, в кожному разі, чисто безстороннє зауваження почало лунати в його спогадах, заглушивши все інше. Саме як Юліка намагалася бути особливо ніжна, його лякала фраза, що перед багатьма роками злетіла з її вуст. Штіллерові здавалося, що він забруднив Юліку. Він поводився так, наче Юліка бридилася ним, і відпихав її, як уже сказано, саме тоді, коли вона хотіла бути особливо ніжна, тікав від неї. Штіллер, видко, був чудовий плавець: упродовж кількох років він щодня перепливав туди й назад озеро, байдуже в яку погоду, часто навіть у жовтні,— виснажував себе. Юліка називала те його плавання бзиком. Та Штіллерові воно було потрібне, щоб добре почуватися. Потрібне було, видко, повне чистої води озеро. Піт жахав його. Коли він десь у товаристві пітнів або відчував, що може спітніти, то втрачав весь свій гумор, сидів мовчазний, пригнічений, не здатний бодай стежити за розмовою. В очах його було тоді стільки страху, що Юліка часто аж зворушувалась. Не раз він умовляв себе, що має на тілі висипку. Переважно то було чисте самонавіювання. Або знову захоплювався якоюсь чужою жінкою, що поцілувала його на самій вершині Піз-Палі в спітніле обличчя,— то була для нього наче сама Піз-Палі, незабутня, неповторна, велична. Здається, він перебував у такому розбраті тільки зі своїм власним тілом, бо захоплювався дітьми на пляжі, їхньою шкірою чи, наприклад, його завше чарували людські тіла в балеті. В його захопленні було щось болісне, щось від безнадійної туги каліки. Штіллерові було вже за тридцять, та коли якась жінка торкалась рукою (без рукавички) його руки й не відсмикувала її відразу або відгортала йому з чола світлого чуба не тільки, щоб пригладити його, а й щоб помацати, торкнутися вузенького чола, він бентежився, мов хлопчак, що багатьом жінкам особливо подобалося в ньому. Він був, як то кажуть, людина з можливостями, але не вірив у свої можливості. І це, мабуть, найбільше бентежило Штіллера — не так звані можливості, а страх, що його мають проста за дурня. Він був підозріливий, невпевнений, не міг повірити, що жінка, яка поклала долоню йому на руку, не відчуває огиди. Дуже можливо, що бідолаха інколи після щоденного душу, який його заспокоював лиш на короткий час, підходив до люстра й дивився, що в ньому відштовхує Юліку, його кришталево чисту русалку. І диво — не знаходив нічого, щоб його самого не відштовхувало. Взагалі Штіллер вважав, що чоловіче тіло дуже гарне, і весь час малював його, і жіноче також. Тільки йому, чоловікові на ім’я Штіллер, не пощастило — його тіло було бридке, воно бруднило кохану; це сказала Юліка, чесна Юліка, сказала так відверто, так невинно, так безсторонньо й так страшно — через те, що то були єдині її слова... Коротко кажучи, Штіллер, очевидно, справді мав бзика, і бідолашній Юліці, незвичайно делікатній, боязкій з природи й по-дівочому стриманій у мові, безборонній проти тлумачень, просто не зрозумілих її правдивій натурі, напевне, доводилось нелегко з таким неврастенічним чоловіком. Інші люди теж, видко, вважали, що Штіллер не знає її правдивої натури, і не бракувало приятелів, що застерігали Штіллера, але наражалися на саму тільки невдячність. Штіллер не зносив чужих порад. «А хай їх дідько візьме,— лаявся він після таких розмов,— тих порадників! В чуже подружнє життя втручаються тільки тому, що буцімто бажають добра, і гадають, що цього досить, навіть якщо вони не знають і третини того, що хочуть направити». Оце був і весь наслідок найприязніших порад: Штіллер краще все знав. Йому казали, що бідолашна Юліка не лишень кохає його, а кохає його дужче, ніж він заслуговує. Штіллер у кращому випадку відповідав: «Дуже добре, що ви мені сказали про це!» Але насправді навіть гадки не мав каятися. Йому підозра, що Юліка наструнчувала спільних знайомих, була несправедлива, як і багато чого в його ставленні до дружини,— на мою думку, Юліка була надто соромлива, щоб звірятися третій особі. Люди просто бачили все на власні очі. А цього вже Штіллер не зносив. Вони давно були знайомі з одною симпатичною парою. Він — ветеринар, вона — відома дитяча лікарка. Цим людям широкої, живої освіти, щирого серця й глибокого розуму, справжнім друзям, Штіллер багато чого завдячував — вони не тільки часто запрошували його разом з Юлікою на смачну вечерю, а й підказували багато цікавих задумів, ввели до цюріхського товариства й навіть знайшли одного замовника. Штіллер вважав їх за чудових людей, аж поки лікарка, що часом зустрічалася з Юлікою наодинці, сказала йому теж наодинці, що вона думає: мовляв, пані Юліка — надзвичайна людина, такої делікатної і шляхетної до глибини душі жінки вона, лікарка, ще, мабуть, зроду не бачила. Штіллер відразу перебив її: «І навіщо ви мені це говорите?» Вона відповіла жартівливо: «Щиро казати, пане Штіллере, я сама себе часом питаю, чим Юліка заслужила такого чоловіка, як ви!» Вона всміхнулася, аби ще ясніше показати, що говорить жартома. Та Штіллер лише насупився. «їй-богу! — додала вона, справді тільки з щирої приязні.— Сподіваюсь, ви зрозумієте, поки не пізно, поки ви ще молоді, пане Штіллере, яку ви маєте коло себе чудову жінку, яку незвичайну людину, всією душею сподіваюся, для вашого ж добра! Цілком поважно кажу!» Та Штіллер, видко, не зносив і поважного тону. Це було в ресторані, і, поки лікарка говорила далі про Юліку, він підкликав кельнера й розрахувався, ні слова не відповівши на її мову. А далі вже в нього була одна відповідь, найлегша: як тільки симпатична лікарсько-ветеринарна пара запрошувала їх на вечерю, він казав, що не має часу. Юліка справедливо опиралася, тому й почала запрошувати до себе лікарсько-ветеринарне подружжя. Коли Штіллер одного разу прийшов і почув із сіней, хто розмовляє в помешканні, він хотів просто піти геть. Юліці насилу пощастило запобігти публічному скандалові. Штіллер лишився на вечерю, але потім «мусив» іти до майстерні. Просто втік. Часом його поведінка справді вже скидалася на манію переслідування. Він, щоправда, намагався бути чемним з її приятелями, проте вони, звісно, відчували його нехіть, його силуваність. А тоді шановний Штіллер ще й дивувався, що стає дедалі самітніший. Зрозуміло, ніхто не любить ходити в гості до подружжя, що саме переживає кризу. Ти її вловиш, коли навіть не знаєш про неї. І матимеш таке почуття, наче ти присутній при замиренні, наче правиш за тимчасовий місток і тебе якось зловживають, використовують для своєї мети. Розмова робиться вимушена, веселощі дедалі стають небезпечніші, господарі раптом починають перекидатися трохи загострими, ледь затруєними жартами, гості помічають більше, ніж господарі хочуть, одне слово, така гостина — немов прогулянка по замінованому полю: як навіть ніщо й не вибухне, то однаково весь час тремтиш з напруження. І хоч господарі й правду кажуть, що давно вже не мали такого приємного вечора, ти їх розумієш, але на другі запросини не квапишся, все щось стає на перешкоді, справді не випадає вільного вечора. З таким подружжям не поривають стосунків, боронь боже. Тільки бачаться трохи рідше, а через те й забувають його, коли самі збирають гостину, забувають мимоволі, ненавмисне. От вам і наслідки. Штіллерові не було чого дивуватися — він сам своєю поведінкою відштовхнув усіх людей, що бажали йому добра. На щастя, Юліка мала принаймні в театрі приятелів, а насамперед свою роботу. На кону, в сяйві прожекторів, вона була вільна від усього, зовсім інша людина, щаслива людина, втілення щастя. Штіллер не приходив уже на проби. Поринув у свою роботу. Не помогло навіть те, що чоловік її приятельки, ветеринар, прийшов одного ранку до його майстерні, щоб поговорити з ним, як чоловік з чоловіком, навіть гадки не мавши докоряти йому. Досить було одної фрази: «Мені здається, Штіллере, що ви дуже несправедливі до своєї дружини». Штіллер відповів: «Авжеж! — у голосі його був чистий глум.— А чого ж ви ще сподівалися? Чи ви коли бачили, щоб я робив щось справедливе?» Ветеринар усяко пробував, однак Штіллер навіть не запросив його сісти, почав чистити своє знаряддя й сказав: «Adieu», навіть не провівши гостя до дверей. То була справді якась манія переслідування: всіх людей, приязних до Юліки, він вважав за своїх потаємних ворогів. Що Юліка мала робити? їй було шкода Штіллера. Він сам себе рокував на самоту. Чого вона вже тільки не перепробувала! Вона ще сприймала Штіллера з гумором, як він тішився, що його ніхто не розуміє. І часто, коли він сидів такий глибокодумний, непорушний, мов паралізований, замкнений у собі й мовчазний, що можна було вмерти з нудьги, відлюдкуватий, мовляв, байдужий, безвільний, нічим не нагадуючи чоловіка, що може вщасливити жінку, Юліка клала йому руку на плече й осміхалася: «Аякже, ти такий нещасний!..»