Плач не дає їй говорити. Коли заходить наглядач побачити, як йому велить обов’язок, що тут робиться, ми мовчки відсилаємо його геть; я знаю, він доповість про це докторові Боненблюстові. Звісно, в присутності свого оборонця я взагалі нічого не скажу, хоч мені жаль цих батьків, а надто старого професора. Він довго шукає в кишені штанів чисту хусточку — йому, огрядному, важко її дістати,— врешті знаходить і подає своїй сивій дружині. Вона не бере: затулилася руками й плаче.
— Ви, мабуть, не знаєте,— згодом озивається вона, опанувавши себе чи тільки виснажившись, витершись хусточкою і мнучи її тонкими пальцями,— що в своєму коротенькому прощальному листі... звідки ж вам знати... Алекс писав, що довго розмовляв із вами і що ви признали йому слушність! Так і написав.
Батько показує листа, закапаного слізьми.
— У чому,— знову хлипає мати,— в чому ви признали йому слушність? Уже шість років...
Лист дуже короткий, ніжний. Починається словами: «Любі тату й мамо!» Алекс не називає причини самогубства. Властиво, тільки просить коханих батьків, щоб вони пробачили йому. Про Штіллера там сказано так: «Потім я ще раз розмовляв зі Штіллером, і він тим, що каже, признає мені слушність: це не має сенсу. Штіллер, правда, говорить тільки про себе, та його слова можна прикласти й до мене». Далі йдуть деякі вказівки щодо похорону, зокрема, він не хоче, щоб кликали священика, не хоче також ніякої музики... Коли я мовчки повертаю листа, батько й собі питає:
— Чи ви не могли б пригадати, про що того дня розмовляли з нашим Алексом?
Я сам чую, що мої пояснення схожі на викрути. Але бачу, що навіть вони краще їх заспокоюють, аніж моя мовчанка.
— Я б не хотів, щоб ви зрозуміли хибно слова моєї дружини,— каже старий професор, коли я знову замовкаю.— Ми ж бо не можемо твердити, що то були ви, та й узагалі, незалежно від того, чи ви справді пак Штіллер, чи ні, ми нікому не можемо докоряти, що він не вберіг нашого бідолашного Алекса. Господи, адже й я, батько, не зумів уберегти його...
— А він же,— каже мати, тихо плачучи,— він же був така цінна людина...
— Він був зарозумілий,— каже батько.
— Як ти можеш...
— Так зарозумілий,— каже батько.
— Алекс?
— Як і ми з тобою, як і всі, хто його оточував,— каже старий професор і знову звертається до мене:— Алекс був гомосексуаліст, ви ж знаєте, йому не легко було поладнати з самим собою. Але кому з нас легко поладнати з собою? Якби він був тоді здибав людину, що не тільки підбадьорювала б його словами й сподіванками, але й показала, як можна жити з його вадою...
Мати хитає головою.
— Це правда,— каже довірливо, як чоловік чоловікові, старий професор, не звертаючи уваги на мовчазний протест сивої пані.— І я гадаю, що в людей, які без успіху, мов без кисню, жити не можуть, завжди не все гаразд. Але що ж я зробив, щоб полегшити його долю? Навчив його тільки гордувати успіхом, і більше нічого. І от вам наслідок: хлопець ще й соромився свого шанолюбства! Замість змиритися з собою таким, як він є, полюбити себе — розумієте, що я маю на гадці. Хто повинен був любити його по-справжньому! Ким я був для нього? Може, добрим учителем: розвивав його здібності, як тільки міг, зате просто лишив його наодинці з своєю вадою. Все моє виховання полягало в тому, щоб відірвати його від тієї вади. Аж поки дурний хлопчисько сам себе від неї відірвав...
Мати знову плаче.
— Наш син прийшов до вас,— скаржиться вона.— Чому ж ви йому всього цього не сказали? Адже ж ви тоді розмовляли з ним?
Я мовчу.
— Страшно,— каже професор, протираючи окуляри й кліпаючи маленькими очицями,— страшно подумати, що не можна було врятувати людини, яка нас любила... Після тієї розмови я думав, що Штіллер... Алекс говорив про нього так сердечно, правда ж, Берто, і як про людину справді живу...
Невдовзі по тому з’являється мій оборонець.
Юліка написала з Парижа. Адреса: «Панові А. Штіллерові, що тимчасово перебуває у в’язниці попереднього ув’язнення, Цюріх». І лист дійшов, на жаль. Звертання: «Коханий Анатолю!» Доїхала вона добре, в Парижі світить сонце. Підпис: «Твоя Юліка». Я поволі подер листа на дрібні клаптики. Але що від цього змінилося?..
Сьогодні мені знову ясно, як на долоні: невдачі в нашому житті не можна поховати назавжди, хоч скільки я пробую, вони однаково тяжіють наді мною. Втечі нема. Бентежить ось що: всі мають за звичайну річ, що я не можу засвідчити іншого життя, отже, вважають за моє життя те, що я беру на себе. А воно ж ніколи не було моїм життям! Тільки знаючи, що воно ніколи не було моїм життям, я можу його прийняти, як свою невдачу. Тобто краще було б не суперечити, а погодитись на таку зміну, грати роль, не плутаючи себе з нею. Але тоді треба мати на що спертися...
Мій прокурор признався, що забув послати дружині від мене квіти; натомість він пропонує, щоб я відвідав її в клініці й віддав квіти (за його гроші куплені) сам. Каже, що його дружина буде страшенно рада.
Приходив пан Штурценегер. Я був заснув і коли розплющив очі, він уже сидів на моєму ліжку, вже тис обома руками мені правицю: певне, через те я й прокинувся.
— Як ся маєш? — питає він.
Я поволі підводжусь.
— Дякую. А ви хто такий?
Він сміється.
— Ти мене вже не впізнаєш?
Я протираю очі.
— Віллі! — каже він і чекає на вибух щирої радості. Чекає марно: доводиться йому відрекомендуватися як слід. Нічим не можу йому допомогти. Трохи невдоволено він додає: — Віллі Штурценегер.
— О, тепер пригадую.
— Нарешті! — вигукує він.
— Мені розповідав про вас мій прокурор.
Отже, це Штурценегер, Штіллерів приятель, колись послідовно модерний молодий архітектор; тепер він зробив кар’єру, весело відмовився від своїх поглядів, стоїть обома ногами на землі і, звісно, як кожен доробкевич, страшенно товариський.
— А ти? — відразу питає він, не доповідаючи про свої успіхи, й кладе мені руку на плече.— Що ти вчинив, сердего, що тебе запроторили до цих казенних апартаментів?
Як і слід було сподіватися, все він трактує, дуже весело, навіть моє прохання не вважати мене за зниклого Штіллера.
— Справді,— каже він,— якщо я чимось можу тобі допомогти...
Я знову відчуваю щось моторошне в стосунках між людьми, якусь машинальність, звану знайомством чи навіть приязню, що відразу унеможливлює все живе, вилучає все теперішнє. Нащо в’язневі банкнота? Що я а нею робитиму? Та все діє, наче автомат: угорі закладається прізвище, помилково мені приписане, і внизу миттю вискакує належна форма стосунків, готова вже, ready for use, кліше людських взаємин, наймиліша (так він сам каже) його серцю.
— Можеш мені повірити,— каже він,— а то чого б я в робочий час сидів отут, на твоєму ліжку.
Протягом цілої години ми граємось у Штурценегера й Штіллера, і просто жах: все йде прекрасно, гладенько. Ще й нині, через сім років від їхньої останньої зустрічі, він, і як жартує, і як говорить поважно, так добре обігрує Штіллера, що я (та й кожен би на моєму місці) здебільшого легко можу вгадати, як у тому чи іншому випадку Штіллер поводився, отже, як би він повівся й тепер. Хвилинами складається химерна ситуація: Штурценегер аж тіпається зі сміху, а я не знаю чого. Йому відомий дотеп, від якого його зниклий приятель і тепер не відмовився б, і мені не треба розповідати того дотепу, не треба навіть знати його — пан Штурценегер уже й так тіпається зі сміху. Складається враження, що це не людина, а маріонетка, яку рухають невидимі нитки звичок. Я взагалі перестаю розуміти, хто ж такий цей Штурценегер. Уже під час нашої веселої розмови я сумнішаю і не можу нічого з собою вдіяти. Його порада не падати духом і взагалі вся його приязнь — це просто сума рефлексів, зведених до особи відсутньої, яка мене зовсім не цікавить. Раз я пробую сказати йому це, та дарма. Бо на все інше, що я, так би мовити, передаю на своїй власній хвилі, він просто не має антени або ж не наставляє її, в кожному разі, прийому немає, самі перешкоди, які так нервують його, що він починає гортати мою біблію.