Одного ранку наприкінці вересня Штіллер зателефонував їй: «Збирайся, ми їдемо до Парижа». Вона не повірила своїй трубці. «Ти не жартуєш?» Він весело відповів: «Чого б я мав жартувати?» Ще не певна, чи Штіллер не жартує, та вже трохи радіючи, вона спитала: «Коли?» І знову почула веселий голос: «Завтра, сьогодні, коли хочеш». (Розклад потягів до Парижа вони ж бо знали напам’ять; серед них був і нічний потяг, що вдосвіта проїздив паризькими околицями, тоді сніданок у барі на Східному вокзалі разом з робітниками ранкової зміни, кава з булочками і, нарешті, никання просторими ринками, повними городини й риби,— невже все це раптом справдиться, наче в казці?) «Я зараз їду до тебе!» — сказала Сибіла, та виявилося, що поїхати не так просто: перед полуднем до Штіллера мав ще прийти музейний охоронець, а пополудні Сибіла обіцяла повести Ганеса до цирку. «Отже, після цирку!» — сказала вона і поклала трубку, збентежена, як людина, що отримала нагороду, спустошена раптовим Щастям...
Нарешті справа наче зрушила з місця!
«Як ми зробимо? — запитав Рольф, коли вони пили каву.— Треба замовити машини на меблі. На коли тобі краще? Бо я не маю наміру брати на себе весь клопіт із переїздом. Ти будеш тут другого тижня?» Сибіла дуже добре розуміла, чому він поспішає, хоч їй самій той переїзд був дуже не до речі. «Ну так, я розумію,— відповіла вона,— але сьогодні ще не можу тобі сказати, чи буду».— «А коли зможеш?» — «Завтра!» — «Чому ти так нервуєшся?» — «Я не нервуюсь,— відповіла вона.— Чого б я мала нервуватися?» Сибіла сподівалась перечекати, поки ухвала визріє сама, аж раптом маєш — ультиматум, двадцять чотири години на роздуми! А йшлося ж про все, що їй було дороге на цьому світі, про Штіллера, про Рольфа, про Ганеса і про ще не народжене життя, про людей, рідних її серцю, і про неї теж, про те, чи зможе вона сама вибрати свою долю. Так, про те! А завтра Рольфові треба знати, чи замовляти машини на меблі, завтра за кавою... Дитяча вистава в цирку (каже Сибіла) була для неї зовсім не забавкою, саме там вона зважилась — на Париж, на Штіллера, на ризик. В денному світлі цирк видався їй набагато убогішим, просто жалюгідним, всюди впадало в око, що його помпезність дуже пошарпана; тим приємніше було бурштинове світло під осяяним сонцем наметом, амфітеатр, повний строкатих, галасливих дітлахів, духовий оркестр, пах тварин і зрідка рев, наче з пралісу. Сибілі все здавалося прекрасним. У Парижі, міркувала вона, знайде якусь роботу, байдуже яку, уже як ризикувати, то ризикувати. Сибіла не боялася. Клоун, що розпочав виставу, вважав, очевидно, дітей за дурних дорослих і не мав великого успіху; Ганес, що був уперше в цирку, стежив за нерозумним дядьком і навіть не усміхався, тільки зловтішно радів, коли той спотикавсь, і не хотів, щоб він знов виходив на сцену. Сибіла мала піти й сказати йому, щоб Він більше не з’являвся. Далі почалися стрибки тигрів: ляскіт батога, хрипке пирхання. Сибіла зачаровано дивилася на сцену, забувши на хвилю навіть про Париж, а Ганес, смокчучи цукерок, допитувався, навіщо ті страшні звірі весь час стрибають, крізь обручі. Він не бачив у тому ніякого глузду. Натомість нерпи захопили його. Сибілі, що й так мала що вирішувати, довелося ще зважувати, чи не хотіла б вона стати нерпою. Як коні почали танцювати вальс, Ганес захотів додому. Сибіла могла вже спокійно піти до Штіллера. Але не пішла. Ще ні! І саме тоді, як життя сімох чоловіків повисло на усміхнених щелепах дівчини з трапеції, Ганес помітив унизу під помостом якогось неохайного чоловіка в чоботях, що вбирав табун собак у кумедні спіднички, чорні фрачки, білі шлюбні сукеньки, а ті ніяк не могли дочекатися своєї черги. Сибілі довелося взяти малого на коліна, щоб він не впав між риштунки. Здається, тоді вже вона твердо вибрала, що їй робити, хоч і всю її увагу поглинув небезпечний номер на миготливих трапеціях. Якось буде, міркувала вона. Раптом діти навколо радісно зойкнули в один голос: срібляста дівчина з трапеції покинула свою небесну гойдалку і, зробивши карколомний стрибок, заколихалася у великій сітці. І диви — ціла-цілісінька. Оркестр заграв Верді. Антракт! Ганес теж хотів вийти, як і решта дітей, проте Сибіла не рушала з місця, мов зачарована: строкато вбрана жінка, що, видимо, цим заробляла собі на життя, продавала шоколад, і для Сибіли то був найкращий номер за цілу виставу: незалежна жінка...
Незадовго перед сьомою, відвівши Ганеса додому, вона з’явилася до Штіллера, що свистів у майстерні, наче дрізд, і, спорожнивши ковану валізу, вже пакувався. Отже, не жартував, справді готувався до подорожі. Чому Сибіла прийшла без речей? Виявилося, що Штіллер «і так» мав їхати до Парижа, не сьогодні, не завтра, але скоро, з приводу однієї бронзової скульптури, яку можна було вилити тільки в Парижі і яка — охоронець теж так гадав — на майбутній виставці була просто необхідна. А Юліка? Він мав такий чудовий привід поїхати до Парижа, що Юліка не матиме причини хвилюватися й наганяти собі гарячку через цю подорож. Сибіла зрозуміла. Вона просто сказала: «Ні». Штіллер образився. «Я їду...» — «Добре — сказала вона їдь». Він вважав, що то смішно. Стільки говорили про Париж, мріяли, а тепер... «Прошу,— сказала,— їдь!..»
Штіллер поїхав (бо й так мав їхати), сподіваючись, Що Сибіла пожалкує і приїде потім. Сибілу вже не цікавили його сподіванки. Другого дня, п’ючи каву, вона заявила Рольфові: «Я не їду до Парижа». Рольф силкувався на радощах теж не втратити свого хваленого спокою. Вона додала: «Але я їду на тиждень до своєї приятельки в Санкт-Гален». І ти ба, цього разу він таки пошпурив філіжанку об стіну. Лишившись сама, Сибіла розгорнула на колінах телефонну книгу, загасила в попільничці цигарку й знайшла номер лікаря, що єдиний їй був потрібний, тоді набрала номер і стала чекати, не чуючи навіть, щоб у неї колотилося серце. Її саму дивувала така байдужість. Так треба зробити — що швидше, то краще.
Звісно, Рольф ані на мить не повірив у приятельку в Санкт-Галені. Гадав, що його ошукують, мають за дурня, а це для нього означало кінець. Нещасливу зустріч у його канцелярії — після того, як вона виписалася з лікарні,— Сибіла пережила, звісно, трохи інакше, ніж її змалював Рольф, мій прокурор; не Сибіла вперто мовчала (як вона запевняє), а він.
Протоколюю далі:
Сибілі довелося майже годину чекати в передпокої, поки з’явилася секретарка: «Пан прокурор просить зайти». Привітавшись на порозі з ним за руку — Сибіла мала таке почуття, що впала б, якби не його рука,— вона пройшла повз Рольфа (це правда) просто до вікна, наче справді завітала сюди тільки, щоб подивитися на краєвид. «То це твоя канцелярія? — сказала вона таким тоном, немов нічого не сталося.— Чудова». Вона була просто збентежена. «Так,— відповів Рольф,— це моя канцелярія». Він приглядався до неї, ніби вона вернулася з шлюбної мандрівки. «Я хотіла б з тобою поговорити»,— мовила Сибіла з притиском. Рольф показав їй на фотель, наче клієнтці, й пригостив цигаркою, з великого пуделка на письмовому столі, так би мовити, службовою цигаркою. «Дякую,— сказала Сибіла й спитала: — Як тобі живеться?» Рольф озвався тим самим тоном, мов луна: «А тобі як живеться?» Так вони сиділи одне проти одного й курили, Рольф за своїм великим бюрком, а Сибіла як на чистому полі. Чи взагалі йому цікаво ще почути, яка вона зв’язана з ним? Хоч би іронічно спитав: «Як же тобі там жилося в Санкт-Галені?» Де там. Сказав: «Перепрошую, але за півгодини в мене переслух справи». Звісно, Сибіла ні слова не промовила. Чому він не спитав навпростець, де вона була? Або не сказав: «Ти брешеш?» Натомість повідомив тільки: «Все вже перевезено. На щастя, була гарна погода...» Чисто по-діловому, навіть без нотки докору, що Сибіла йому не допомогла. «Поки що я велів скласти твої речі будь-як,— пояснив він.— Я ж бо не знаю, як ти гадаєш спорядити свою кімнату, і взагалі...» На жаль, подзвонив телефон. З лікарні Сибіла найперше подалася до їхнього давнього помешкання. Її хода лунала в порожніх покоях, на збляклих шпалерах вирізнялися темні прямокутники там, де колись висіли картини, скрізь були сліди руїни, аж не вірилося, що вони там мешкали шість років; і все те після її легкої, потаємної, конечної, але, попри весь наркоз, тяжкої втрати, такої тяжкої, що хотілося пробі кричати. Сивілі стало страшно, й вона заплакала, наче в цьому порожньому, зруйнованому, неймовірно убогому помешканні, що, властиво, вже не було помешканням, побачила наочний підсумок свого життя. Вона спробувала зателефонувати Рольфові, та дарма, телефон уже не працював. Потім вона поїхала до їхнього нового будинку, щоб поглянути на покій, призначений для господині; там був жахливий нелад, не покій, а мебльова комора, гамузом звалені на купу картини, книги, люстра, пуделка з капелюшками, вази, взуття, швацьке начиння — бездоганні речі, але тільки речі, ціла купа, хоч підпалюй їх. Ганес не давав їй спокою а як він захотів показати їй нову татову кімнату, Сибіла спинилася на порозі. Тоді поїхала сюди. Нарешті телефонна розмова скінчилася, Рольф поклав трубку і, здавалося, пригадував, на чому вони стали. Та потім сказав: «Телефонував із Парижа якийсь пан Штіллер, мабуть твій коханець...» Сибіла тільки глянула на нього. «Думаю,— додав він,— що ти його ще застала в Парижі...» Цього можна було й не додавати, Сибіла й так уже тримала в руках торбинку, й мимохіть підвелася. «Куди ти їдеш?» — спитав він тільки. «У гори,— коротко відповіла Сибіла, згадавши плакат, що його бачила дорогою,— до Понтрезіни». І Рольф, упертий, як осел, наче йому Ще мало було комедії, справді повів її до дверей. «Роби, як хочеш»,— сказав він, піднімаючи рукавичку, що вона її впустила. «Дякую»,— сказала Сибіла. Власне, вона могла вже йти собі, авжеж, і не розуміє, чому не вийшла, а ще раз вернулася до вікна. «Мені здається, Що ми поводимося смішно,— сказала вона,— як діти.» Рольф мовчав. «Ти помиляєшся,— вела вона далі, відчуваючи потребу говорити,— ти не маєш права так мене трактувати. Ти сподівався, що я прийду просити в тебе пробачення? Ми ніколи не були подружжям, Рольфе, навіть колись не були. Ніколи! Ось про що йдеться. Властиво, для тебе воно завше було тільки стосунками між чоловіком і жінкою, не більше, в подружжя ти не вірив ніколи». Рольф усміхнувся. Сибіла й сама дивувалася з своєї мови, з свого звинувального тону. Вона говорила зовсім не те, що хотіла. «Рольфе! — сказала вона, сідаючи на поруччя фотеля й не кладучи навіть торбинки, щоб відразу вийти, як тільки відчує, що набридла йому.— Я не дорікати тобі прийшла. Тільки...— Рольф чекав.— Не знаю,— мовила вона, наче сама до себе,— що тепер має статися». Рольф і далі мовчав. Чому він не помагає мені, міркувала вона, забуваючи, що багато чого він просто не міг знати, не здогадувався, звідки Сибіла повернулась і що трапилось. «Я ніколи не сподівалася,— сказала вона,— що між нами до такого дійде..Я уявляла собі подружнє життя трохи інакше. Оті твої вічні повчання! Мені здавалося, що ти спираєшся на власний досвід...» Вона поглянула на нього. «Я не знаю,— озвався Рольф,— чого ти хочеш». Сибіла на хвилю задумалась. «Я не скаржусь, Рольфе, не маю права. Але тому воно так і вийшло! Ти вільний, я вільна, а з того виходить щось таке жалюгідне... Чого я хочу? — перепитала вона.— Ти не знаєш?» Ледь глузлива, може, навіть зневажлива посмішка з’явилася в неї на обличчі — так дивляться на людину, яка щось удає, їй здавалося, що таке страшне відчуження можна було тільки вдавати. Навіщо ця комедія? Потім вона враз відчула бажання кинутись Рольфові на груди, та за кілька ступнів перед ним спинилася, наче не могла пройти крізь його погляд. «Ти ненавидиш мене?» — спитала вона, мимоволі усміхнувшись. Коли близька нам людина вперше починає нас ненавидіти, то це здається майже фарсом, але Рольф не прикидався, на обличчі в нього проглядало правдиве почуття, і усміх її згас. Він її ненавидить. І вигляд у нього був цілком інший. Сибіла його вже не впізнавала; він тільки зовні був схожий на себе. «Коханець,— вела вона далі, заглиблена в свої думки.— Я не шукала коханця, ти добре знаєш!».— «А кого?» — «Мені не треба якогось чоловіка. То твоя теорія! І в тобі я не шукала якогось чоловіка. Чого ти одружувався? Для тебе одруження — це якась жінка, стосунки з якоюсь жінкою. Саме тому я й кажу, що ти старий парубок, одружений старий парубок. Смійся, будь ласка! Я вважаю, що подружжя — це або наше призначення, або воно взагалі не має сенсу, стає неподобством. Питаєш, чого я хочу? Я поводилася безглуздо, я знаю. Мені було боляче, як ти когось кохав, це правда, і може, я була слабкодуха. Що означає воля в подружжі? Я не хочу ніякої волі, не хочу бути для свого чоловіка якоюсь жінкою. Чому ти цього не розумієш? І батько мій для мене не якийсь чоловік. І Ганес не якась дитина, що її ми любимо тільки тому, що вона нам подобається... Ох, Рольфе,— перебила вона сама себе,— все це просто безглуздя!» — «Отже, ти хочеш сказати,— підсумував прокурор,— що ми ніколи не були правдивим подружжям?» — «Атож».— «І через це ти не повинна казати мені, де була останніми днями,— мовив він і знову закурив.— Я не розумію, чого ти взагалі прийшла до мене».— «Як ти так говориш, то я теж не розумію, чого прийшла. Думала щиро поговорити з тобою. Я знаю, ти тепер не маєш часу. Ти завше не маєш часу, як тобі не рука його мати. До того ж я вічно приходжу не тоді, як треба!» Рольф курив далі. «То про що ж ти хотіла зі мною поговорити?» — «Я наївна, ти маєш слушність. Ще й досі наївна. Тільки мене вже не зачіпає твоя зверхня посмішка. Я вважаю, що ти по-своєму просто дурний.— І вона пояснила: — Ти тільки вмієш краще висловитися за мене, тому я завше й вислухувала тебе, ніколи не перебивала. Ти гадав, що я тільки тебе єдиного вважала гідним кохання? Я бачила, ти був такий певний мене, але цілком в іншому розумінні... Пригадуєш англійського офіцера в Каїрі, що залицявся до мене? Ти ніколи не трактував його поважно, я знаю! В ньому було багато такого, чого в тобі нема і чого мені бракує. Але тоді мені й на думку не спало б, справді, дивно було б навіть уявити собі, що я поїхала далі з чужим чоловіком, а не з тобою. А власне, чому? Не знаю, звідки взялося в мене таке уявлення про подружжя, але воно в мене є... ще й нині...— Сибіла задумалась на хвилю.— Може, нам слід розлучитися.— Вона дивилася у вікно й не бачила його міни, принаймні він мовчав.— Поміркуй про Де! Я ніколи не думала, що Ми можемо розлучитися. Завше, коли розлучалися якісь наші знайомі, я вважала, що так і треба, бо щоразу то були не подружжя, а тільки стосунки між чоловіком і жінкою, легалізовані на догоду міщанському смакові, але з самого початку невдалі. Навіщо їм було далі жити разом? То було все одно що поставити опудало на пташок, а потім самому боятися вийти на город. Не подружжя, а тільки міщанські стосунки. Ти завше називав мене міщанкою, коли моє почуття тобі не подобалося, а нині мені здається, що насправді ти куди більший міщанин за мене. Навіщо ти легалізував наші стосунки, не вірячи в подружжя? Тільки тому, що в нас знайшлася дитина...— Рольф не перебивав її.— Я знаю,— всміхнулася Сибіла,— тобі подобається бути спокійним. Чи я їду до Парижа, чи до Понтрезіни, ти однаково спокійний! І вважаєш, що це й є великодушність. Правда? Твоя великодушність має мене скорити. Часом мені здається, що ти тільки хочеш, аби я корилася тобі. Щоб мати потім ту свою волю! І це все. Ти чекаєш, щоб мене покинув коханець, як ти покидав жінок, а тоді в мене лишишся тільки ти; це все твоє кохання, весь твій спокій, вся твоя великодушність... Ох, Рольфе,— знову сказала вона,— яке це все безглузде!» — «А в чому ти бачиш глузд?» — спитав Рольф, проте знову задзвонив телефон, і йому довелось підійти до бюрка. «Не знаю,— мовила Сибіла,— нащо я все це кажу тобі...» Рольф ізняв трубку. То була секретарка, що, згідн