А чи тепер я сам? Я думаю про пані Юліку Штіллер-Чуді в Парижі.
Бачу її в чорному костюмі, що так їй до лиця, в білому капелюшку на рудих косах. У Парижі тепер, мабуть, холодно. Вона хотіла купити собі нове пальто. Я бачу її (хоч і не знаю, яка тепер осіння мода) в новому пальті, що теж їй дуже личить. Може, я надто легко закохуюсь, але ці думки в камері про пані Юліку Штіллер-Чуді щось більше, ніж закоханість; моя пригніченість, повна сподіванок, про дещо говорить, я відчуваю, що пані Юліка Штіллер-Чуді все ж таки єдина моя надія. Не кажучи вже про її коси мідяного кольору, про алебастрову шкіру, про зеленаві, чи водяво-сірі, чи, може, безбарвні, в кожному разі, надзвичайно гарні очі, що їх може побачити кожен, навіть мій оборонець, вона (хоч що б там їй закидав зниклий Штіллер) чудова жінка. Її кохати не легко, може, її ще ніхто й не кохав, і вона ще нікого не кохала. Мабуть, саме тому мене нітрохи не лякає те, що вони пережили зі Штіллером. Що мені до того! Я не хочу бути зарозумілий, заявляти: я її кохаю! Але можу сказати: я хотів би кохати її. І, з тією умовою, що пані Юліка Штіллер-Чуді не вважає мене за свого зниклого чоловіка, насмілююся сказати: а чому б я не міг її кохати? Як видно з її короткої, стриманої листівки, вона ближчими днями повернеться в своєму паризькому пальті найновішої осінньої моди. Я признаюся їй, що все це неправда: я не годен бути сам, пробував, але надаремне. Признаюся щиро, що мені її бракувало. Це не перебільшення. А тоді якомога швидше спитаю, як вона гадає, чи могла б мене покохати. Її сміх, подив, який я відчитаю у підголених, високо зведених бровах, не злякають мене: таку вже вдачу має пані Штіллер-Чуді. Вона сирота з вісімнадцяти років, на чверть угорка, а на три чверті швейцарська німка. Доля випала їй нелегка: підозра на сухоти, що потім підтвердилась, одруження з неврастенічним борцем за Іспанію, та ще й бездітність, любов до мистецтва. І як вона все те витримувала — просто чудово! Звісно, не без того, щоб не пожаліти себе, не без легенької, делікатної злості, але завше високо тримаючи голову на кволій шиї. А краплю пихи (в специфічно жіночій формі, а саме: в схильності «вибачати») дуже легко зрозуміти. На своє відверте питання, чи могла б вона мене покохати, я не почую соромливого: «Так». Пані Штіллер-Чуді надто досвідчена, так само, як і я, і ця камера, це ліжко — теж не зелений моріжок під розквітлою яблунею. Я сподіваюсь, що не впаду в урочистий тон. Урочистий тон неминуче робить із мене боягуза хоча б із стилістичних причин: тоді майже не можна говорити про певні неврочисті речі. Якщо пані Штіллер-Чуді не скаже просто: «Ні», то мені доведеться десь так звернутися до неї: «Ти моя єдина надія, Юліко, а це страшно. Послухай мене! Не треба говорити про Жана-Луї Дмитрича. Може, він кохає тебе куди дужче, аніж я годен кохати, Дмитрич вразливий чоловік, я вірю тобі на слово, напівросіянин і трохи інвалід. Ти, люба Юліко, теж не зробила великого поступу — знову тримаєшся за інваліда. І взагалі не можна собі уявити, щоб хтось із нас домігся поступу, чи ти, чи я. Отож, мені здається, нам лишився єдиний вибір: або ми знищимо одне одного остаточно, або нам пощастить покохати одне одного. Щиро казати, я не думаю, що нам буде легко, навпаки, з кожним роком навіть важче, правда? Але більш нам нічого не лишається. В усякому разі, здається мені, нам довелося б виходити з того, що ми ще не кохали одне одного. А тому навіть не можемо розлучитися. Кумедне становище! Ти кажеш, що розлучилася з Жаном-Луї. Кажеш, щоб бути вірній своєму чоловікові. Лишімо тепер твого чоловіка в спокої, він зник, і годі! Або: ти могла розлучитися з мсьє Дмитричем, то чому ж ми не можемо? Кожна пара, що по-своєму колись була щаслива і взяла від подружнього життя все до останку, може розлучитися. Це сумна подія, болюча, скандальна, незбагненна і так далі, але жадне з них не почувається скривдженим. Вона має двоє чудових дітей, очевидну винагороду за свою невинність, а він, попри все, стає віце-директором; хтозна, котра з них швидше одружиться наново. А що ми, Юліко, маємо? Спогад про Фокслі, та й усе. Я знаю, песик не винен, що ми з тобою вдвох ніколи не були щасливі. Але ти вже розумієш, що я маю на думці! Ми не скінчили одне з одним. І тому, гадаю, не можемо розлучитися. Сердешний мсьє Дмитрия! Може, він мав усі прикмети правдивого чоловіка, та дарма, не годен був зрівнятися з пусткою, що з’єднує нас. Я певен цього, Юліко. Мене кохала одна жінка, ти знаєш, і кохати її було так просто, радісно. Але нічого не вийшло! Не вийшло, бо я не скінчив з тобою, з нами. До речі, вона цими днями народила дитину, я тобі писав, і знову живе з своїм чоловіком, моїм єдиним приятелем. До всього ще й це! Я й досі її кохаю. Тому й питаю тебе, як ти гадаєш, чи могла б покохати мене: тобі не легко мене кохати. Щиро казати, часом мені здається, що це ніби спроба ходити по воді, та водночас я знаю, ми обоє знаємо, що вода прибуває й прибуває, щоб нас затопити, прибуває, навіть як ми й не пробуємо по ній ходити, мабуть, нам не дуже довго лишилося жити. І все, справді-таки все, що ми ще можемо взяти від життя, залежить від того, чи ми, ти і я, незважаючи на те, що ми пережили, зуміємо зустрітися. Бачу, мова моя видається трохи сумною, та я, навпаки, сподіваюся, ба навіть упевнений, що й досі перед нами є поріг, який нам треба переступити, аби вернутись до життя,— ти до свого, а я до свого, єдиний поріг, і його ніхто з нас не може переступити сам, ані ти, ані я...»