(Мене перебили повідомленням, що сьогоднішнє остаточне слухання справи з оголошенням вироку, спершу призначене на шістнадцяту годину, перенесене на десяту годину тридцять хвилин ранку).
Я вже казав, що ніколи ні з ким іще не говорив про це, і слушно: не можна чогось незрозумілого зробити зрозумілим, не втративши його цілком; навіть тепер я помічаю, що цим поясненням мимоволі намагаюся все якось пов’язати між собою, «надати якогось глузду» всьому. А тим часом я не маю чого надавати. Я тільки прийняв той «глузд». І мушу його зберегти... Із снів, що тоді цілою низкою являлися мені, я сам мало що запам’ятав, бо нікому не міг їх оповісти. (Раз мене відвідала в тому шпиталі мулатка Флоренс; я її добре розумів, а сам заледве здобувся сказати кілька слів). Ось один сон: я душу Little Grey і знаю, що то не кішка, а Юліка, вона сміється якось чудно, так Юліка ніколи не сміялася, і сама вона цілком інша, весела, я щосили душу кішку, а Юліка глузує з мене перед публікою, якої я ніде не бачу, кішка не борониться, але потім знову стрибає на підвіконня, вилизує шерсть; Юліка ніколи не була моєю дружиною, я все тільки вигадав собі... Або ще один сон: на моєму ліжку лежить мати, страшна, хоч усміхається, воскова лялька, коси, як щітка, мене опановує жах, пробую ввімкнути світло, та дарма, пробую покликати Юліку, знову дарма, все урвалося, темрява в цілому помешканні, а проте я дуже виразно бачу воскову матір, смертельно переляканий, падаю навколішки, кричу, щоб прокинутись, і раптом бачу в своїй руці великодню крашанку, таку завбільшки, як голова... Решту снів я ще гірше пам’ятаю. Здається мені, що в них ішлося про те саме, і як я лежав у забутті, той сон марився мені далі, наприклад...
(Мене перебив доктор Боненблюст, мій оборонець, що повідомив те саме усно. Я маю бути готовий).
Власне, я можу тільки сказати: я тоді щось пережив і пізнав. Не оповідаю, що саме,— не тому, що соромлюся, а просто не годен. Перед самим собою я ніколи не соромився того вчинку. Я відкинув життя, що ніколи й не було справжнім життям. Може, відкинув смішно. Мені лишився спогад про безмежну волю: все залежало від мене. Я мав сам вирішити, чи хочу знов жити, але вже так, щоб дійшло до правдивої смерті. Все залежало тільки від мене, я вже сказав. Ніколи ще мені не була така близька суть благодаті. І що я, певний милості, зважився на життя, видно було з того, як мене прошив жахливий біль. Я твердо знав, що аж тепер народився, відчував себе готовим стати тільки тією людиною, що допіру народилася, не шукати іншого життя, крім того, що його не зможу відкинути від себе, і навіть не боявся бути смішним. Як уже сказано, то було десь два роки тому, мені тоді минув тридцять восьмий. Того дня, коли я нарешті вийшов зі шпиталю...
(Знову мене перебили!)
...Судовий вирок такий, як я й сподівався: я (для них) той самий зниклий шість років, дев’ять місяців і двадцять один день тому Анатоль-Людвіг Штіллер, мешканець Цюріха, скульптор, що востаннє жив на Штайнгартенштрасе, 11, одружений із панею Юлікою Штіллер-Чуді, що тепер живе в Парижі, і засуджений до цілого ряду штрафів за ляпаса швейцарському митникові, за невиконання різних громадських повинностей і за те, що не дав знати про свій виїзд (через що нині зібралося сто сім повідомлень із різних установ); до сплати за ці роки державного та військового податків і страхування на старість та на випадок смерті; нарешті до відшкодування вартості заіржавілого державного карабіна і повернення третини судових коштів, разом 9361,05 франків, що їх належить сплатити протягом тридцяти днів після затвердження вироку. Далі: по закінченні цього процесу попереднє ув’язнення має чинність, аж поки другий процес, якщо проти першого не буде внесена апеляція, з’ясує мою непричетність до афери зі Смирновим.
Я відмовляюся від останнього слова.
Відмовляюся й від апеляції.
Пані Юліка Штіллер-Чуді, від сьогоднішнього дня моя законна дружина, саме втішає доктора Боненблюста, мого офіційного оборонця: і справді, той чоловік неймовірно потрудився, принаймні заробив, щоб я щиро привітав його; я й мав намір якось подякувати йому, та, на жаль, забув. Пан директор Шміц, мільйонер, теж був на суді і сьогоднішнім числом уніс скаргу за образу честі. Щодо афери зі Смирновим, то я дуже швидко розчарую державну поліцію, яка мене тепер бере на себе, оскільки шановний Тео Гофер, мій товариш із часів іспанської війни, чех, що потім працював перукарем у Нью-Йорку, в районі Бронкс, і прийняв мене, коли я туди приїхав, ще живий, і за кілька днів я можу дістати собі алібі на 18 січня 1946 року, яке їх так цікавить.
Я саме чую в коридорі Юлічину ходу...
Нехай стереже мене мій янгол.
P. S..
Вільфрід Штіллер, мій брат, заявив, що ладен сплатити 9361,05 франків. Щира йому дяка!
Частина друга. Прокуророва післямова
Ми дуже шкодували, що Штіллер після цих «Нотаток у в’язниці» — вони за згодою зацікавлених осіб, живих ще нині, подані тут без скорочень і, звісно, без змін — не написав «Нотаток на волі». Даремно ми наполягали. Штіллер не відчував потреби писати далі. Згодом ми й самі зрозуміли, що наполягати не слід було. Штіллер занімів, коли можна так сказати, та насправді то був важливий, либонь, навіть вирішальний крок до внутрішнього звільнення. Що те звільнення почалося, видно було не тільки на ньому самому, але й ще більше на близьких до нього людях: зайшла ледь помітна, повільна, проте істотна зміна нашого ставлення до Штіллера. Тепер можна було з ним приятелювати: Штіллер звільнився від своєї манії переконувати інших.
Зайве тут ще раз докладно спинятися на так званій афері зі Смирновим. Штіллерове алібі 18 січня 1946 року не викликало сумніву. Він справді приїхав до Нью-Йорка задовго перед тією датою і перші тижні, як можна переконатися з документів, мешкав у свого приятеля чеха. Щоправда, Штіллер зміг довести це аж тоді, як нарешті перестав заперечувати, хто він. Його байдужість до цієї підозри, здається мені, була від самого початку щира, щиріша за більшість його висловлювань під час попереднього ув’язнення. З іншого боку, влада, не знавши Штіллера особисто, не могла збагнути, чому він так уперто заперечує свою очевидну тотожність, і відповідальні органи хотіли, ба навіть зобов’язані були принаймні перевірити всі можливі стосунки його до не викритих досі злочинів. Серед тих невикритих злочинів були й два вбивства, що сталися в Цюріху; Штіллер нічого про них не знав. У всіх без винятку випадках наслідки були цілком негативні, і Штіллера звільнено того ж таки місяця.