Спостерігаючи і слухаючи, я підсумував це і навіть більше. Я радію, що дехто ще зумів помітити глобальну картину й те, що вона може означати.
Тепер я помічаю неоднозначні почуття Анастасії — вона розривається між позиціями двох наставників.
— Якщо женці-засновники вирішили, що краще прибрати це місце з пам’яті, можливо, нам варто це поважати.
— Вони хотіли його приховати, — втручається Муніра, — але вони не планували, щоб воно зникло зі світу!
— Вам не відомо, що задумали засновники! — заперечує Анастасія. Ці двоє, вочевидь, не можуть одна одну терпіти, наче сестри, які борються за батьківську увагу. Офіціант починає, не запитавши, прибирати зі столу порожні чашки, і це на мить збиває жницю Кюрі з пантелику. Вона звикла до набагато шанобливішого ставлення — але, одягнувши звичайний одяг та скрутивши своє довге срібне волосся у вузол, тут вона є звичайним клієнтом.
— Отже, я бачу, що ми ніяк не можемо змінити твою думку щодо цієї подорожі, — мовить жниця Кюрі, коли офіціант іде. — То чого тобі від нас потрібно, Майкле?
— Я лише хочу, щоб ви знали, — каже їй він. — Ви будете єдині, кому відомо про наше відкриття… і що ми туди вирушили.
Що, звісно, не цілковита правда.
Третя розмова не настільки важлива для світу, але надзвичайно важлива для мене.
Вона відбувається у тоністському монастирі, якраз посеред Мідмерики. В будівлі монастиря вмонтовані мої непримітні камери й мікрофони. Хоча тоністи тримаються подалі від женців, до мене вони так не ставляться, бо я захищаю їхнє право існувати в світі, де більшість людей бажає протилежного. Вони менше, ніж інші, зі мною спілкуються, але знають, що я готовий допомогти їм, якщо і коли в цьому з’явиться потреба.
Сьогодні в монастир навідується жнець. Це ніколи не віщує нічого доброго. На початку Року капібари я був змушений спостерігати за винищенням женцем Ґоддардом і його учнями більш як сотні тоністів у їхньому монастирі. Я міг лише дивитися, доки мої камери, на щастя, розтанули в полум’ї. Можу лише сподіватися, що ця зустріч буде інакшою.
Женцем виявляється високоповажний жнець Сервантес, який раніше входив до Франкоіберійської цитаделі женців. Він уже давно її полишив і натомість пристав до Мідмериканської цитаделі. Це дозволяє мені сподіватися, що це не збирання — бо збирання тоністів було причиною його переїзду.
Ніхто не вітає його біля довгої цегляної колонади, яка позначає вхід до монастиря. Мої камери крутяться, щоб за ним простежити — женці називають це «мовчазним вітанням» і навчилися ігнорувати.
Він продовжує йти, наче знає куди, хоча це й не так: звичайна манера женців. Він знаходить гостьовий центр, де за столом сидить тоніст на ім’я брат Макклауд, що роздає брошури та пропонує співчуття будь-якій загубленій душі, яка сюди забрідає, шукаючи сенс життя. Піщано-коричнева тканина мантії женця Сервантеса дуже схожа на суконний одяг тоністів болотяного відтінку. Завдяки цьому він їм не настільки неприємний.
Хоча брат Макклауд завжди тепло й сердечно вітає звичайних громадян, з женцем він поводиться інакше — особливо враховуючи, що останній жнець, якого він зустрів, зламав йому руку.
— Вкажіть ціль своєї появи тут.
— Я шукаю Ґрейсона Толлівера.
— Пробачте, але тут немає нікого з таким ім’ям.
Сервантес зітхає.
— Присягніться тоном Великого резонансу.
Брат Макклауд вагається.
— Я не зобов’язаний вам присягатися.
— Тож, — каже жнець Сервантес, — ваша відмова заприсягнутися на Великому резонансі каже мені, що ви брешете. Тепер у нас є два варіанти. Ми можемо перетворити це на довгу й жалюгідно затягнуту справу, під час якої я знайду Ґрейсона Толлівера, або ви просто мені його приведете. Перший варіант мене роздратує, і за створені мені незручності я можу зібрати одного з вас, ба й більше. Другий варіант буде найкращий для всіх причетних.
Брат Макклауд знову вагається. Він як тоніст не має звички сам приймати рішення. Я помітив, що одна з переваг життя тоністів — це коли за тебе приймають більшість рішень, і це забезпечує низький рівень стресу.