— Я чекаю, — мовить Сервантес. — Цок-цок.
— Брат Толлівер отримав тут релігійний притулок, — нарешті відповідає брат Макклауд. — Вам заборонено його збирати.
Сервантес знову зітхає.
— Ні, — виправляє він, — мені заборонено виводити його звідси, але доки в нього немає імунітету, я маю повне право його зібрати, якщо за цим сюди прийшов.
— А ви за цим сюди прийшли? — хоче знати брат Макклауд.
— Вас це не стосується. А тепер ведіть мене до «брата Толлівера», чи я розкажу вашому вікарію, що ви відкрили мені таємні гармонії вашої секти.
Після цієї погрози переляканого брата Макклауда охоплюють суперечливі почуття. Він квапливо йде, тоді повертається з вікарієм Мендозою, який продовжує погрожувати, а Сервантес відповідає тим самим, і коли стає зрозуміло, що Сервантеса не відлякати, вікарій Мендоза каже:
— Я запитаю, чи він готовий з вами зустрітися. І якщо так, я вас відведу. Якщо ж ні, то за потреби, ми всі пожертвуємо заради нього життями.
Вікарій Мендоза йде, а за кілька хвилин повертається.
— Пройдіть за мною, — мовить він.
Ґрейсон Толлівер чекає на женця в меншій з двох каплиць на території монастиря. Ця каплиця використовується для індивідуальних роздумів, а на олтарі розташований менший камертон і чаша з первісним мулом.
— Брате Толлівер, ми будемо за дверима, — мовить вікарій, — якщо раптом знадобимося.
— Гаразд, якщо буде потрібно, я покличу, — каже Ґрейсон, який, здається, хоче чимшвидше все з’ясувати.
Вони виходять, зачинивши двері. Я дуже повільно рухаю свою камеру в кінці каплиці, щоб не потурбувати зустріч дошкульним механічним шумом.
Сервантес підходить до Ґрейсона, який стає навколішки у другому ряду невеликої каплиці. Він навіть не обертається, щоб побачити женця. Фізичні зміни Ґрейсона прибрали, а штучно очорнене волосся обстригли — хоча воно вже відросло достатньо, щоб охайно покрити його голову.
— Якщо ви тут, щоб мене зібрати, то робіть це швидко, — кидає він. — І постарайтеся без крові, бо так буде менше прибирати.
— Ти аж настільки нетерпляче хочеш покинути цей світ?
Ґрейсон на це не відповідає. Сервантес представляється і сідає поруч, але поки що не говорить, навіщо прийшов. Можливо, спершу хоче переконатися, що Ґрейсон Толлівер заслуговує на його увагу.
— Я пошукав про тебе інформацію, — каже Сервантес.
— Знайшли щось цікаве?
— Я знаю, що Ґрейсона Толлівера не існує. Я знаю, що тебе насправді звати Слейд Макміст і що ти скинув з мосту автобус.
На це Ґрейсон сміється.
— Тож ви знайшли мою таємну темну біографію, — реагує він, не турбуючись вивести Сервантеса з омани його помилкових знань. — Вітаю.
— Я знаю, що ти маєш якийсь стосунок до змови знищити жниць Анастасію та Кюрі, — провадить Сервантес, — і що в пошуках тебе жнець Костянтин перевертає регіон догори дриґом.
Ґрейсон уперше до нього обертається.
— То ви на нього не працюєте?
— Я ні на кого не працюю, — мовить Сервантес. — Я працюю на людство, як і всі женці.
Тоді він звертає свою увагу на срібний камертон, що стирчить з олтаря перед ними.
— У моїй рідній Барселоні тоністи завдають набагато більше клопоту, ніж тут. У них є тенденція нападати на женців, які потім мусять їх збирати. Мою квоту постійно забивали тоністи, яких я не хотів збирати, не дозволяючи мені обирати на власний розсуд. Це була одна з причин, чому я приїхав у Мідмерику — хоча віднедавна я роздумую, чи не почну жалкувати про це рішення.
— Чому ви тут, ваша честе? Якщо заради мого збирання, то вже могли це зробити.
— Я тут, — нарешті каже Сервантес, — на прохання жниці Анастасії.
Спершу це вдовольняє Ґрейсона, але незабаром ним опановує злість. Схоже, що він тепер став такий — злий. Я ніколи не мав на меті таким його залишити.
— Вона занадто заклопотана, щоб самій мене навідати?
— Взагалі-то так. Вона аж по шию закопана в одній серйозній жнецькій справі, — каже Сервантес, але не розповідає подробиць.
— Ну, я тут, я живий, я серед людей, які справді турбуються про мій добробут.