— Я прийшов, щоб запропонувати тобі безпечний проїзд до Амазонії. Вочевидь, у жниці Анастасії там є друг, який може запропонувати тобі набагато краще життя, ніж ти матимеш, залишаючись тоністом.
Обдумуючи пропозицію, Ґрейсон роззирається по каплиці. Тоді відповідає риторичним запитанням:
— А хто каже, що я хочу поїхати?
Це Сервантеса дивує.
— Тобто ти краще промугикаєш своє життя, ніж утечеш до набагато безпечнішого місця?
— Інтонування таки надокучливе, — визнає Ґрейсон, — але я вже звик до рутини. І люди теж приємні.
— Так, бездумне може бути приємним.
— Суть у тому, що з ними я почуваюся на своєму місці. Я цього не відчував. Тож так, я можу мугикати їхню мелодію і виконувати їхні дурненькі ритуали, бо це варте того, що я отримую натомість.
— Житимеш у брехні? — пирхає Сервантес.
— Лише якщо вона зробить мене щасливим.
— А вона робить?
Ґрейсон це зважує. Я теж. Я можу жити лише по правді. Цікаво, чи життя у брехні покращило б мою емоційну структуру.
— Вікарій Мендоза вірить, що, ставши тоністом, я зможу віднайти щастя. Після всіх моїх жахливих вчинків — автобуса і так далі, — гадаю, це варте спроби.
— Я можу якось тебе відговорити?
— Ні, — мовить Ґрейсон упевненіше, ніж ще мить тому. — Вважайте, що вже виконали свою місію. Ви пообіцяли жниці Анастасії, що запропонуєте мені шлях у безпечніше місце. І ви це зробили. Тепер можете йти.
Сервантес підводиться і поправляє мантію.
— Гарного дня, пане Макміст.
Сервантес виходить, навмисно вдаряючи у важкі дерев’яні двері та збиваючи з ніг вікарія і брата Макклауда, які підслуховували під дверима.
Коли Сервантес зникає, вікарій приходить, щоб перевірити, як там Ґрейсон, який відправляє його геть, запевнивши, що все гаразд.
— Мені потрібно трохи часу, щоб поміркувати, — всміхається він вікарію.
— Ох. Це код тоніста замість слів «дай мені в біса спокій», — мовить вікарій Мендоза. — Можеш також спробувати «я хочу обдумати резонанс». Діє так само.
Він полишає Ґрейсона, зачинивши двері каплиці. Після зникнення вікарія я краще фокусуюся на Ґрейсоні, сподіваючись прочитати щось у нього на обличчі. Я не можу читати думки. Я можу розвинути для цього технологію, але це за самою лише суттю перетне межу втручання в особисте. Але в такі часи я б хотів не лише спостерігати. Я б хотів спілкуватися.
А тоді Ґрейсон починає говорити. До мене.
— Я знаю, що ти дивишся, — каже він порожній каплиці. — Я знаю, що ти слухаєш. Я знаю: ти бачив, що трапилося зі мною за останні кілька місяців.
Він зупиняється. Я й далі мовчу. Це не мій вибір.
Він заплющує очі й починає плакати і благати мене з відчаєм, що нагадує молитву.
— Прошу, дай мені знак, що ти й досі тут, — молить він. — Я маю знати, що ти мене не забув. Прошу, Шторме…
Але на його документах і досі червоніє «Л». Його статус лихочинця має тривати мінімум чотири місяці, і я не можу йому відповісти. Мене обмежують власні закони.
— Прошу, — благає він, і сльози придушують спроби його емоційних нанітів полегшити його відчай. — Прошу, дай мені знак. Я лише цього прошу. Лише дай знак, що ти мене не покинув.
І тоді я усвідомлюю, що хоча існує закон, за яким мені заборонено прямо спілкуватися з лихочинцем, у мене немає закону, що забороняє подавати знаки й дивувати.
— Прошу… — молить він.
І я роблю цю послугу. Я проникаю в електромережу і гашу світло. Не лише в каплиці, але й у всій Вічиті. Освітлення в місті мигає 1,3 секунди. Лише задля Ґрейсона Толлівера. Щоб без жодних сумнівів довести, як мені небайдуже і як би я горював через усі його страждання, якби моє серце було здатне на такий збій.
Але Ґрейсон Толлівер цього не знає. Він не бачить… бо його очі занадто міцно заплющені, щоб бачити щось, окрім своєї муки.
ЧАСТИНА ШОСТА.
ЕНДУРА І НОД
39
Хижий пейзаж
Острів Терплячого Серця — також відомий як Ендура — найбільше досягнення людської інженерії. І коли я кажу людської, то маю на увазі лише їх. Його конструювали, використовуючи започатковані мною технології, але люди самі все спроєктували та збудували, без жодного мого втручання. Гадаю, що Цитадель женців пишається тим, що вони змогли власноруч створити таке неймовірне місце.