— Тобі необов’язково мені телефонувати, золотце, — сказала їй Марі. — Не те щоб я сиділа й заламувала через тебе руки.
— Старі звички важко вмирають, — сказала Анастасія. До того ж вона знала, що Марі справді хвилювалася. І не так через можливість якоїсь халепи, а тому, що Сітра часом занадто себе виснажувала.
— Тоді варто більше збирати ближче додому, — всоте запропонувала їй Марі. Але Потік — велична архітектурна дивина, в якій вони жили, розташовувався глибоко в лісах, на самому східному краєчку Мідмерики, і якби вони не розширювали свій радіус дії, то ризикували б зібрати забагато місцевих жителів.
— Ви маєте на увазі, що мені варто більше подорожувати з вами, а не на самоті.
Марі розсміялася.
— Це ти вгадала.
— Обіцяю, що наступного тижня ми поїдемо збирати разом, — сказала Анастасія щиро. Вона з насолодою проводила час зі жницею Кюрі — як на відпочинку, так і на збиранні. Ставши молодшою жницею, Анастасія могла служити у будь-якого женця — і пропозицій було багато, — але вона мала взаємозв’язок зі жницею Кюрі, й це робило збирання трішки більш прийнятним.
— Дорогенька, зостанься сьогодні в якомусь теплому місці, — сказала їй Марі. — Ти ж не хочеш обтяжувати свої лікувальні наніти.
Поклавши слухавку, Сітра чекала цілу хвилину, перш ніж вийти з авта, — наче Марі може знати, що вона щось замислила, навіть після закінчення дзвінка.
— Ви повернетеся для продовження подорожі на південь? — запитало авто.
— Так, — відповіла вона. — Зачекай на мене.
— А у вас тоді буде пункт призначення?
— Буде.
У цей час доби стоянка була здебільшого безлюдною. На харчових фургончиках і заправках залишалися хіба основні працівники. Вбиральня була гарно освітлена й чиста. Сітра швиденько туди пішла. Ніч була прохолодна, але в її мантію повшивали підігрівальні секції, тож їй було тепло і без необхідності носити важке пальто.
Ніхто за нею не спостерігав — принаймні з людей. Однак вона знала, що на ліхтарних стовпах крутяться камери Шторму, стежачи за нею від авта й до вбиральні. Він, може, й не був з нею в авті, але знав, де вона перебуває. А може, навіть і знав, що саме збирається робити.
В кабінці туалету вона скинула з себе бірюзову мантію і таку ж нижню сорочку й легінси — все це пошили на замовлення для неї — та вбрала звичайний повсякденний одяг, що ховала під мантією. Роблячи це, вона мала боротися з почуттям сорому. Женці пишалися тим, що ніколи не носили нічого, окрім свого офіційного жнецького одягу.
— Ми залишаємося женцями кожної миті нашого життя, — вчила її Марі. — І ми не повинні ніколи дозволяти собі про це забувати, хай як би нам цього хотілося. Наш одяг є тому свідченням.
У день Сітриного висвячення жниця Кюрі сказала їй, що Сітри Терранови більше не існує.
— З цієї миті й доки не вирішиш покинути цю планету, ти є і завжди будеш жницею Анастасією.
Анастасія була готова з цим жити… окрім тих часів, коли мала бути Сітрою Террановою.
Вона вийшла з убиральні, зібравши жницю Анастасію під пахву. Зараз вона знову стала Сітрою, гордою і свавільною, але без особливо виразного соціального сліду. Дівчиною, яка не привертала до себе багато уваги. Окрім як камер Шторму, що крутилися, аби простежити за нею на шляху до авта.
У самому центрі Пітсбурга стояв неймовірний меморіал — це було рідне місто женця Прометея, першого всесвітнього верховного клинка. В парку площею п’ять акрів лежали потовчені шматки масивного обсидіанового обеліска. Навколо тих темних шматків поставили зроблені з білого мармуру, що дисгармоніював з чорними уламками зруйнованого обеліска, трішки більші за свій реальний розмір статуї перших женців.
Цей меморіал уособлював кінець усіх меморіалів.
Цей меморіал присвятили смерті.
Меморіал смертності відвідували туристи та школярі з усього світу, роздивляючись, як перед женцями лежить зруйнована смерть, і дивуючись через сам лише концепт, що люди колись помирали з природних причин. Похилий вік. Хвороба. Катастрофа. З плином років мешканці міста прийняли свій статус туристичної принади святкування смерті від смерті. Тож у Пітсбурзі щодня був Гелловін.
Усюди проходили костюмовані вечірки й повідкривалися відьомські клуби. А після настання темряви кожна вежа перетворювалася на вежу жаху. Кожен маєток мав свого привида.
Майже опівночі Сітра йшла Меморіальним парком смертності, лаючи себе, бо не подумала спакувати жакет. У цю пору доби, в середині листопада, у Пітсбурзі можна було дуба дати, а вітер лише все погіршував. Вона знала, що може одягнути свою мантію та зігрітися, але це нівелює всю мету одягнути сьогодні звичайний одяг. Її нанітам було складно підняти їй температуру тіла, зігріваючи організм зсередини. Так, вона не трусилася від холоду, але й тепло теж не почувалася.