Ґоддард його проігнорував.
— Мені відомо, що верховний клинок Кало й великий згубник Кромвель не підтримують ідеалів женців нового ладу, а великі згубники Хідейосі й Амундсен — навпаки…
— Якщо тобі вже це відомо, то навіщо питати мене?
— Бо великі згубники Нзінґа й Маккіллоп не висловили з цього приводу своїх поглядів. Я сподіваюся, що ви можете до них звернутися.
— І чому я маю це зробити?
— Бо, незважаючи на вашу корисливу натуру, я знаю, що в серці ви справді високоповажний жнець. І ваш обов’язок як високоповажної людини — служити правосуддю, — він підійшов на крок ближче. — Ми обоє знаємо, що це слухання взагалі несправедливе. Я вірю, що завдяки своїм разючим дипломатичним навичкам ви зможете переконати раду забути про свої світоглядні розбіжності та прийняти чесне і справедливе рішення.
— А дозволити тобі стати верховним клинком після річної відсутності й лише з сімома відсотками колишнього тіла — це чесно та справедливо?
— Я цього не прошу — я лише прошу, щоб мене не дискваліфікували, перш ніж оголосять результати голосування. Нехай стане відома думка Мідмериканської цитаделі женців. Нехай рішення вступить у силу. Хай яке воно буде.
Ксенократ підозрював, що Ґоддард міг бути настільки великодушним, тільки якщо звідкись знав, що переміг на виборах.
— Оце і все? — запитав Ксенократ. — Це все, що ти хотів сказати?
— Взагалі-то ні, — мовив Ґоддард і нарешті дійшов до справжньої причини своєї появи. Замість слів він заліз у внутрішню кишеню мантії і витягнув іншу мантію, згорнуту наче подарунок і обв’язану стрічкою з бантом. Він жбурнув її Ксенократові. Вона була чорна. Мантія женця Люцифера.
— Ти… його впіймав?
— Я не лише його впіймав, а й привіз на Ендуру, щоб він постав перед судом.
Ксенократ міцно стиснув мантію. Він сказав Рованові, що йому байдуже, чи того зловлять. Це була правда: коли Ксенократ дізнався, що ось-ось стане великим згубником, то затримання Рована видавалося неважливою справою, яку краще залишити наступникові. Але тепер Рован був у Ґоддарда в руках, і це повністю змінювало рахунок на табло.
— Я планую завтра поставити його перед радою як жест доброї волі, — сказав Ґоддард. — Сподіваюся, він дозволить вам вбитися в пір’я, а не стане більмом на оці.
Ксенократові не сподобалося почуте.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, з одного боку, я можу сказати раді, що зміг його спіймати завдяки вашим зусиллям. Що працював відповідно до ваших настанов, — він зупинився, щоб поводити пальцем по прес-пап’є на столі, й воно захиталося. — Або можу вказати на очевидну некомпетентність вашого розслідування… Але чи була це справді некомпетентність? Зрештою, женця Костянтина вважають найкращим слідчим у всіх Мериках… а той факт, що Рован Даміш навідався до вас у вашій улюбленій лазні, вказує на те, що ви були щонайменше змовниками, а можливо, й друзями. Якщо людям стане відомо про ту зустріч, вони можуть, зокрема, вирішити, що ви з самого початку стояли за його злочинами.
Ксенократ глибоко вдихнув. Його наче вдарили в живіт. Він уже бачив пензля в руках у Ґоддарда, і той готувався перекреслити його широкою смугою. Неважливо, що ту зустріч підлаштував Даміш, а Ксенократ узагалі нічого поганого не зробив. Це не мало значення. Цього натяку було достатньо, щоб насадити його на рожен.
— Вимітайся! — заволав Ксенократ. — Вимітайся, поки я не викинув тебе з вікна!
— О, прошу, зробіть це! — веселився Ксенократ. — Моє нове тіло обожнює гарне ляпання!
А коли Ксенократ нічого не зробив, Ґоддард розреготався. І не жорстоко чи холодно, а сердечно. Приязно. Він схопив Ксенократа за плече і ніжно потрусив, наче вони були найкращими товаришами.
— Немає потреби турбуватися, старий друже, — сказав він. — Хай що завтра трапиться, я не висуватиму жодних звинувачень і нікому не розповім, що Рован з вами зустрічався. Ба більше, я з обачності вже зібрав бармена з лазні, який поширював чутки. Будьте певні, ваша таємниця зі мною в безпеці, незважаючи на те, чи переможу я під час слухання, чи ні, — бо попри те, що ви можете думати, я теж благородна людина.
І Ґоддард неквапливо пішов геть. Точніше, вийшов з пихатим виглядом — то, безперечно, була м’язова пам’ять молодика, чиє тіло він тепер носив.
І Ксенократ усвідомив, що Ґоддард не брехав. Він стримає свою обіцянку. Він не заплямує репутації Ксенократа і не розповість раді, як він тієї ночі відпустив Рована Даміша. Ґоддард приходив сюди не для того, щоб шантажувати Ксенократа — він мав на меті просто дати йому знати, що може…