…А це означало, що навіть тут, на верхівці Цитаделі женців, на вершині світу, Ксенократ був лише жуком, якого Ґоддард обережно стискав своїми краденими пальцями.
Жінка, яка влаштувала жницям Кюрі й Анастасії персональну екскурсію найцікавішими місцями острова, жила на Ендурі понад вісімдесят років і пишалася тим, що ніколи не полишала плавучого острова.
— Якщо знайшов рай, то навіщо кудись їхати? — сказала вона їм.
Було важко не відчути благоговіння від побачених Анастасією речей. Розкішні сади на терасованих пагорбах, що радше нагадували природний пейзаж; повітряні доріжки, що з’єднували численні вежі, а також скляні морські доріжки, що поєднували будівлі в нижній частині острова — кожна була запрограмована так, щоб навколо юрбилися морські істоти.
В музеї Цитаделі женців була зала Терплячого Серця, про яку Анастасія чула, але донедавна не вірила в її існування. У скляному циліндрі плавало серце, приєднане до біологічно сполучених електродів. Воно стабільно билося, а звук у кімнаті підсилювали, щоб кожен міг це почути.
— Можна сказати, що Ендура жива, бо в неї є серце, — сказала екскурсовод. — Це серце — то найдавніший на Землі живий людський орган. Воно почало битися в часи смертності, на початку двадцять першого сторіччя, як частина найперших експериментів зі створення безсмертя, і більше не спинялося.
— Чиє це серце? — поцікавилася Анастасія.
Екскурсовода це збило з пантелику, наче її ніколи цього не питали.
— Не знаю, — мовила вона. — Певно, якогось піддослідного суб’єкта. В еру смертності панували варварські порядки. На початку двадцять першого століття було важко перетнути вулицю, щоб тебе не викрали для проведення експериментів.
Але для Анастасії найкращим моментом екскурсії став візит до сховища реліквій і майбуть. Це місце було закрите для загалу — і навіть женці, щоб його побачити, повинні були отримати спеціальний дозвіл верховного клинка чи великого згубника — а вони зі жницею Кюрі мали дозвіл.
Це була суцільна сталева кубічна камера, наче коробка з кубиками, за допомогою магніту підвішена в повітрі всередині більшого куба, і до неї вів вузький висувний міст.
— Центральну камеру спроєктували схожою на банківське сховище ери смертності, — розповіла їм екскурсовод. — Тут з усіх боків фут цільної сталі. Лише двері важать майже дві тонни.
Поки вони йшли мостом до внутрішнього сховища, екскурсовод нагадала їм, що тут було заборонено робити фото.
— В Цитаделі женців до цього ставляться суворо. За межами сховища це місце має існувати лише в пам’яті.
Внутрішня камера сягала двадцятьох футів завдовжки; з одного боку там встановили ряд золотих манекенів, одягнутих у старі мантії женців. Один був у різнокольоровому шовку, інший — у кобальтово-синьому атласі, ще один — у прозорому срібному мереживі, — всього їх було тринадцять. Анастасія аж зойкнула. Вона не могла втриматися, бо впізнала їх з уроків історії.
— Невже це мантії женців-засновників?
Екскурсовод усміхнулася і пройшла біля манекенів, показуючи на кожен по черзі.
— Да Вінчі, Ганді, Сафо, Кінґ, Лао-цзи, Леннон, Клеопатра, Повгатан, Джефферсон, Ґершвін, Єлизавета, Конфуцій і, звісно, верховний клинок Прометей! Тут збережені всі мантії засновників!
Анастасія задоволено помітила, що всі жінки-засновниці обирали лише ім’я, точно як вона.
Експозиція мантій засновників вразила навіть жницю Кюрі.
— Коли перебуваєш у присутності такої величі, справді перехоплює подих!
Анастасію так зачарували мантії засновників, аж вона не одразу помітила, щó простягалося уздовж інших трьох стін сховища.
Діаманти! Ряд за рядом. Світло, заломлюючись у коштовностях, змушувало кімнату виблискувати всіма кольорами спектру. Ці коштовні камінці прикрашають персні женців. Усі вони були ідентичного розміру й форми й у всіх було темне осердя.
— Камінці створили женці-засновники, і зберігаються вони тут, — повідала їй екскурсовод. — Ніхто не знає, як їх зробили, — в Цитаделі женців втратили цю технологію. Але не варто турбуватися — тут достатньо камінців, щоб нагородити майже чотириста тисяч женців.
«Як, — подумалося Сітрі, — може з’явитися потреба мати чотириста тисяч женців?»
— А хтось знає, чому в них саме такий вигляд? — запитала вона.
— Я певна, що це знали засновники, — уникаючи прямої відповіді, сказала екскурсовод. Тоді вона спробувала вразити їх фактами про замковий механізм сховища.
Наприкінці дня вони пішли до оперного театру Ендури, на вечірній спектакль Верді «Аїда». Там ніхто не намагався їх знищити, а поруч не сиділи улесливі сусіди. Насправді багато присутніх було женцями на відпочинку, тому вийти чи зайти у свій ряд вимагало неабияких зусиль, враховуючи об’єм усіх тих жнецьких мантій.