40
Знання — це си…
Коли я почав керувати Землею та створив мирний усесвітній уряд, то мав прийняти деякі складні рішення. Заради колективного психологічного здоров’я людства я вирішив вилучити з переліку вагомих туристичних місць традиційні урядові райони.
Такі як мериканський округ Колумбія.
Я не знищив те, колись видатне, місто, бо це буде мерзенним і безсердечним учинком. Натомість, завдяки політиці м’якої неповаги, я просто дозволив, щоб його значущість послабилася сама собою.
Історично склалося, що полишені руїни знищених цивілізацій, які розчинялися в ландшафті, віднаходили після тисяч років — і вони ставали майже міфічними. Але що трапляється з інституціями та храмами цивілізації, яких не нищать, а які трансформуються, переходячи межі власної ганьби? Якщо еволюція проходить успішно, ті будівлі й ті застарілі ідеї, за які вони боролися, мають утратити свою силу.
Отож я байдуже ставився до Вашингтона, Москви, Пекіна й усіх інших місць, які були потужними символами уряду ери смертності — наче вони вже нічого не важили для світу. Так, я й досі за ними спостерігаю, можу допомогти всім і кожному, хто потребує мене в тих місцях, але я лише підтримую там життя.
Будьте певні, що так необов’язково буде завжди. В мене є детальні плани й фото того, якими були ці шановані місця до свого занепаду. За моїм графіком цілковита реставрація розпочнеться за сімдесят три роки, бо, як я визначив, після цього періоду їхня історична важливість переважить в очах людства символічну.
А доти музеї перенесли, дороги й інфраструктура не функціонують, парки й зелені зони перейшли в розряд дикої природи.
Все це має донести простий факт, що людський уряд — диктатура, монархія чи уряд людей, яким керують люди для людей, — має зникнути з Землі.
Доки жниці Анастасія та Кюрі цілий день досліджували Ендуру, за дві тисячі кілометрів на північний захід Муніра та жнець Фарадей перейшли зрешечену ямами й зарослу бур’янами вулицю, щоб дійти до будівлі бібліотеки, яка колись була найбагатшою і найбільш усеосяжною на світі. Будівля повільно розсипалася, а волонтери, які за нею доглядали, не встигали її ремонтувати. Всі тридцять вісім мільйонів томів відсканували у Шторм ще понад двісті років тому, коли «хмара» тільки ще росла і мала мінімальну свідомість. Коли система перетворилася на Шторм, усі матеріали Бібліотеки Конгресу вже перебували в його пам’яті. Але оскільки ті скани завантажували люди, іноді закрадалися людської помилки… а траплялися і людські маніпуляції.
Як і в Александрійській бібліотеці, тут був грандіозний вестибуль, де їх зустрів Парвін Марченуа — діючий і, можливо, останній бібліотекар Конгресу.
Фарадей дозволив Мунірі говорити, а сам стояв осторонь — раптом його не впізнають. Тут його не дуже знали, але Марченуа міг виявитися більш світським, ніж типовий житель Східної Мерики.
— Вітаю, — мовила Муніра. — Дякую, що знайшли час для зустрічі, пане Марченуа. Я — Муніра Атруші, а це професор Геринг з ізраївійського університету.
— Вітаю, — сказав Марченуа, замикаючи величезні двері позаду них на два замки. — Перепрошую за стан речей. З дірявим дахом і нальотами вуличних лихочинців ми вже на та бібліотека, що раніше. Ніхто з них не турбував вас на шляху сюди? Я про лихочинців.
— Вони трималися оддалік, — повідомила Муніра.
— Добре, — відреагував Марченуа. — Знаєте, це місто приваблює лихочинців. Вони з’являються, бо гадають, що тут панує беззаконня. Ну, вони помиляються. Наші закони такі самі, як будь-де, — просто Шторм витрачає небагато часу на їхнє впровадження. У нас тут навіть немає управління взаємодії — можете в таке повірити? Ох, але повірте, в нас є вдосталь центрів відродження, бо тут куди не глянь помирають люди…
Муніра спробувала вставити слівце, але він просто посунув далі.
— А минулого місяця мене вдарило по голові камінцем зі старого Смітсоніанського замку, я тимчасово загинув і втратив майже двадцять годин спогадів, бо Шторм ще з попереднього дня не завантажував моєї пам’яті — він нехтує навіть цим! Я продовжую йому на це скаржитися, а він каже, що чує мене і співчуває, але хіба щось змінюється? Ні!
Вона запитала б чоловіка, чому він залишається тут, якщо йому так не подобається, але знала на це відповідь. Він залишається, бо його найбільша радість у житті — скаржитися. Цим він не надто відрізняється від лихочинців з того боку дверей. Через це вона мало не розсміялася, бо навіть дозволивши місту перетворитися майже на руїну, Шторм забезпечував необхідне середовище, якого потребують деякі люди.