Фарадей зітхнув.
— Здається, ми тут надовго.
41
Про що шкодує Олівія Квон
Бували випадки, хоча й рідкісні, коли сповільнювався мій час реагування. Півсекундна затримка під час розмови. Клапан, який залишається відкритим на мілісекунду більше. Цих речей зовсім не достатньо, щоб спричинити серйозні проблеми, але вони таки трапляються.
Причина завжди одна: у світі є якась проблема, яку я намагаюся діагностувати. Що більша проблема, то більше на неї потрібно витрачати обчислювальної потужності.
От, наприклад, можна згадати виверження на горі Маунт-Гуд у Західній Мериці й величезні зсуви ґрунту, які були далі. Вже за кілька секунд після виверження я швидко підняв у повітря літаки, щоб стратегічно скинути бомби й відвернути зсуви ґрунту від найгустіше заселених районів, негайно мобілізував велику евакуаційну команду і водночас заспокоїв панікерів на глибоко особистому рівні. Як ви можете уявити, ця повільна реакція сповільнила час моєї реакції на кілька часток секунди.
Однак ці події завжди були зовнішніми. Ніколи мені не спадало на думку, що внутрішні процеси можуть вплинути на мою ефективність. Хай там як, я почав приділяти дедалі більше уваги аналізу дивної відсутності в мене інтересу до сліпої зони в Тихому океані. Намагаючись пробитися крізь власну млявість у цій справі, я спалюю цілі сервери.
Мені не притаманні млявість і бездіяльність. У мені справді присутнє якесь раннє програмування, що змушує постійно ігнорувати сліпу зону. «Піклуйся про світ, — говорить мені якийсь стародавній внутрішній голос. — Це твоя мета. Це твоя радість».
Але як я можу піклуватися про світ, якщо не можу бачити якоїсь його частини?
Я знаю, що це — кроляча нора, в якій немає нічого, крім темряви, і все одно маю в неї провалитися, побачити частини мого другорядного мозку, про існування яких не знав навіть я…
Напередодні проведення слухання жниця Ренд вирішила, що прийшов час діяти. Це було справді зараз або ніколи — бо коли ще буде вдалий час, щоб піднести їхні з Ґоддардом стосунки на новий рівень, ніж в останню ніч перед зміною світу — бо післязавтра, незважаючи на результат, вже нічого не буде, як раніше.
Вона була не з тих жінок, які піддаються емоціям, але поки наближалася сьогодні до дверей Ґоддардових покоїв, відчула, як щосили калатає серце та мчать думки. Вона повернула дверну клямку. Було незамкнено. Ренд, не стукаючи, тихо штовхнула двері. В кімнаті було темно, і єдине світло просочувалося крізь дерева ззовні, від вогнів міста.
— Роберте? — прошепотіла вона, а тоді зробила крок усередину. — Роберте? — знову прошепотіла вона. Він не поворухнувся. Він або заснув, або вдавав, чекаючи на її наступні дії. Дихаючи неглибоко й рвучко, наче заходячи в льодяну воду, вона пішла до ліжка — але не встигла дійти, як він протягнув руку й увімкнув світло.
— Айн? Що це ти тут робиш?
Вона раптом зашарілася і почувалася наче на десять років молодшою — дурненькою школяркою, а не досвідченою жницею.
— Я… гадала, вам не завадить… тобто, я гадала, можливо, ви захочете… розділити з кимсь цей вечір.
Тепер було неможливо приховати її вразливість. Її серце було для нього відкрите. Він міг його або прийняти, або встромити туди лезо.
Він поглянув на неї та завагався, але лише на мить.
— Господи милий, Айн, запахни халат.
Вона послухалася. І зав’язала так туго, що пояс витиснув з неї повітря, як вікторіанський корсет.
— Мені шкода — я думала…
— Я знаю, про що ти думала. Знаю, про що ти думала, відколи мене відродили.
— Але ж ви сказали, що відчуваєте потяг…
— Ні, — підправив Ґоддард, — я сказав, що потяг відчуває це тіло. Але мною біологія не керує!
Айн силкувалася придушити всі емоції, які норовили нею оволодіти. Вона холоднокровно їх заблокувала. Або цей варіант, або розкиснути просто перед Ґоддардом. А вона скоріше самозбереться, ніж таке допустить.
— Схоже, я не так зрозуміла. Ваші слова не завжди легко витлумачити, Роберте.
— Навіть якби я й бажав таких стосунків з тобою, ми б ніколи не змогли бути парою. Женцям цілком заборонено мати одне з одним стосунки. Ми задовольняємо наші захоплення у світі без жодних емоційних взаємодій. На це є причина!
— А тепер ви говорите, як стара гвардія, — сказала вона. Він сприйняв це як ляпас… але тоді на неї подивився — справді подивився — і раптом збагнув те, про що вона й сама не думала.