Без мантії вона почувалася вразливою. Зовсім голою. Коли Сітра вперше почала її носити, то почувалася в ній незграбно й незвично. Вона постійно шпорталася в довгому подолі. Але за десять місяців після посвяти вона до неї звикла — ще й так, що здавалося дивним не носити мантії на публіці.
В парку були й інші відвідувачі; більшість просто проходжалася, сміючись, перебираючись з вечірки у клуб. Усі були в костюмах. Там можна було побачити вовкулак і клоунів, балерин і монстрів. Забороняли одягати лише костюми з мантіями. Усім звичайним громадянам забороняли навіть здаватися схожими на женця. Переодягнені люди, що стояли гуртками, глипали, коли Сітра проходила повз. Може, вони її впізнавали? Ні. Її вирізняли лише тому, що вона єдина не мала костюма. Вона привертала увагу, бо не привертала уваги.
Сітра не обирала цього місця. Воно було вказане в отриманій нею записці.
«Приходь по півночі під пам’ятник смертності». Її насмішила алітерація, аж доки вона не усвідомила, від кого це. Там не було підпису. Стояла просто літера «Л». На записці була дата: десяте листопада. На щастя, її збирання того вечора проходило досить близько до Пітсбурга, що й уможливило зустріч.
Пітсбург був ідеальним місцем для таємної зустрічі. В цьому місті не було представників Цитаделі женців. Їм просто не подобалося тут збирати. Ця місцина здавалася їм занадто похмурою, бо навколо бігали люди в пошматованих кривавих костюмах, з гумовими ножами, святкуючи все жахливе. Для женців, які сприймали смерть серйозно, це було ознакою надзвичайно поганого смаку.
І хоча це місто розташувалося найближче до Потоку, жниця Кюрі тут ніколи не збирала.
— Збирати в Пітсбурзі — це вже занадто, — сказала вона Сітрі.
Зважаючи на це, шанси зустріти тут іншого женця були мізерні. Єдині женці, що удостоювали Меморіальний парк смертності своєю присутністю, це мармурові засновники, які наглядали за розламаним чорним обеліском.
Чітко опівночі з-за великої брили меморіалу вийшла постать. Спершу Сітра гадала, що це черговий гульвіса, але він, як і вона, був без костюма. Його силует підсвічував один з прожекторів меморіалу, але вона одразу впізнала його за ходою.
— Я гадав, що ти будеш у своїй мантії, — заговорив Рован.
— Я рада, що ти не одягнув своєї, — відповіла вона.
Коли він наблизився, світло впало йому на обличчя. Він був блідий, майже як привид, наче місяцями не бачив сонця.
— Ти дуже гарна, — сказав він.
Сітра кивнула, але не відповіла взаємністю, бо про нього такого не можна було сказати. В його погляді читалася прохолода змученості, наче він бачив більше, ніж треба, і перестав через це перейматися, щоб уберегти те, що залишилося від його душі. Але тоді він усміхнувся, і повернулося тепло. Щире. «Ось і ти, Роване, — сказала собі Сітра. — Ти ховався, але я тебе знайшла».
Вона відвела його подалі від світла, й вони зупинилися в затіненому кутку меморіалу, де ніхто не міг їх побачити, окрім інфрачервоних камер Шторму. Але зараз жодної з них було не видно. Можливо, вони з Рованом і справді знайшли сліпу зону.
— Приємно бачити вас, високоповажна жнице Анастасіє, — озвався Рован.
— Прошу, не називай мене так. Просто кажи Сітра.
Рован хитро посміхнувся.
— А хіба ж це не правопорушення?
— Якщо вірити чуткам, кожна твоя дія — це правопорушення.
Рован трішки спохмурнів.
— Не вір усьому почутому.
Але Сітра мала знати. Мала почути це від нього.
— Це правда, що ти мордуєш і палиш женців?
Це звинувачення його безумовно образило.
— Я забираю життя в женців, які більше не заслуговують займати цей пост. І я їх не «мордую». Я швидко й милосердно доводжу їхні життя до фіналу, так само як і ти, й підпалюю їхні тіла лише після смерті, щоб унеможливити відродження.
— І жнець Фарадей тобі це дозволяє?
Рован відвів погляд убік.
— Я вже багато місяців не бачив Фарадея.
Він пояснив, що після його втечі з зимового конклаву минулого січня Фарадей — якого майже всі вважали мертвим — повіз його до себе на північне узбережжя Амазонії. Але Рован залишався там хіба кілька тижнів.
— Я мав поїхати. Я відчував… поклик. Не можу цього пояснити.
Але Сітра могла. Вона теж знала, щó то був за поклик. Їхню свідомість, як і тіло, впродовж року тренували, щоб перетворити їх на ідеальних убивць. Процес закінчення життя став частиною їхньої сутності. Й Сітра не могла звинувачувати Рована в бажанні використати свій клинок проти корупції, що пустила коріння серед женців, — але бажати і справді робити це — то дві різні речі. Існує кодекс поведінки. Недаремно встановили Заповіді женців. Женці у всіх регіонах і на всіх континентах поринуть без них у хаос.