— Це Ґоддард, — сказав Рован. — Це має бути він.
Тоді до них ззаду підійшла жниця Кюрі.
— Анастасіє, ти це бачила? Що трапилося? Він просто впав у море?
А коли вона помітила Рована, то поведінка повністю змінилася.
— Ні! — вона інстинктивно дістала ножа. — Тобі не можна тут бути! — прогарчала вона йому, а тоді обернулася до Анастасії. — А тобі не можна з ним говорити!
На цьому вона щось збагнула і мерщій розвернулася до нього.
— Це зробив ти? Бо якщо так, то я тебе просто тут зберу!
Анастасія всунулася між ними.
— Це зробив Ґоддард, — мовила вона. — Рован тут, щоб нас попередити.
— Я щиро сумніваюся, що він на Ендурі для цього.
— Маєте рацію. Я тут, бо Ґоддард збирався кинути мене до ніг великих згубників, щоб купити їхню підтримку. Але я втік.
Згадка про великих згубників повернула увагу жниці Кюрі до наявної проблеми. Вона глянула на комплекс ради, що стояв посеред ока острова. Його ще тримали на місці два мости, але тепер комплекс опустився у воду значно нижче, ніж мав би, і почав кренитися на один бік.
— Він може їх убити, — відреагувала Анастасія, — але не може прикінчити.
Але Рован похитав головою.
— Ти не знаєш Ґоддарда.
А тим часом за кілька миль звідти, на краю острова, повільно почали занурюватися у море прибережні сади.
Оскільки на всьому острові не працювала система зв’язку, єдиний контроль рівня плавучості здійснювався визиранням у вікно, а те, чого не можна було побачити так, повідомляли пластуни. Всі були переконані, що великі згубники й досі перебувають у комплексі ради, який почав занурюватися, навіть попри те, що решту острова теж опустили, щоб зменшити навантаження на два цілі мости і ті теж не розкололися. Якщо таке трапиться, то зникне цілий комплекс. Хоча за тілами великих згубників можна надіслати батискафи, це буде непросто. Ні в кого в департаменті підтримки плавучості не було імунітету, і хоча Ендура — це вільна від збирання зона, вони підозрювали, що коли доведеться відроджувати потонулих великих згубників, голови техніків буквально покотяться.
Панель приладів уже палала червоними попереджувальними вогниками, немов різдвяна ялинка, а рев аварійних сигналів розхитав усім нерви.
Технік просто обливався потом.
— Острів уже на чотири метри нижче рівня припливу, — повідомив він решті. — Я певен, що вже почали затоплюватися низько розташовані рівні.
— В низинах буде достобіса роздратованих людей, — відреагував керівник департаменту плавучості.
— По одній проблемі за раз! — головна міська інженерка так протерла очі, неначе намагалася втиснути їх у череп. Тоді вона глибоко вдихнула і сказала: — Гаразд, вимкніть клапани і тримайте на цьому рівні. Дамо великим згубникам ще хвилину для втечі, а тоді надуємо цистерни й піднімемо острів до нормального рівня.
Технік почав виконувати наказ і зупинився.
— А-а-а… є проблема.
Міська інженерка заплющила очі, намагаючись подумки перенестися у якесь щасливе місце — тобто куди завгодно подалі звідси.
— Що тепер?
— Клапани баластових резервуарів не реагують. Ми продовжуємо набирати воду, — він клацав екран по екрану, але на всіх висвічувалося повідомлення про помилку, яке неможливо було видалити. — Накрилася вся система плавучості. Ми маємо її перезапустити.
— Чудово, — сказала інженерка. — Просто чудово. Скільки на це піде часу?
— Приблизно двадцять хвилин, щоб система знову запрацювала.
Інженерка побачила, як вираз огиди на обличчі керівника департаменту плавучості змінився на жах — і хоча вона не хотіла ставити питання, але знала, що мусить.
— А якщо ми продовжимо набирати воду, скільки часу до безповоротної втрати баласту?
Технік витріщався на екран, хитаючи головою.
— Скільки? — зажадала інженерка.
— Дванадцять хвилин, — відповів технік. — Якщо нам не вдасться знову запустити систему за дванадцять хвилин, Ендура затоне.
Загальна аварійна сигналізація — яка й досі функціонувала всюди, окрім комплексу ради — почала ревти по всьому острову. Спершу люди гадали, що це знову якийсь збій і продовжували займатися своїми справами. Затоплення низин могли бачити лише люди на верхніх вежах, де був панорамний краєвид. Вони вибігали на вулицю, заскакували в публікари чи просто кидалися тікати.
Саме жниця Кюрі збагнула рівень їхньої паніки і побачила, як високо піднялася вода всередині острівного ока, почавши виливатися на вулицю буквально за кілька футів від них. Будь-яка злість на Рована раптом стала неважливою.