— Ми маємо дістатися гавані, — сказала вона Анастасії та Рованові. — І швидко.
— А що з нашим літаком? — мовила Анастасія. — Для нас його вже готували.
Але жниця Кюрі навіть не намагалася їй відповісти — вона просто побігли до гавані, проштовхуватися крізь натовп, що лише зростав. Анастасія не одразу зрозуміла чому…
Черга на злітно-посадковій смузі острова збільшувалася швидше, ніж устигали відлітати літаки. Про ввічливе спілкування всі забули, й у терміналі намагалися домовитися, пропонували хабарі й билися навкулачки. Були женці, які відмовлялися пускати на борт когось, крім свого почту, а інші дозволяли піднятися на борт усім, хто міг влізти. Це було справжнє випробування жнецьких чеснот.
Потрапивши на борт люди, починали розслаблятися, але їх турбувало, що вони чомусь нікуди не летіли. І навіть усередині літаків вони могли чути приглушені тривожні сигнали, що гриміли по всьому острову.
Перш ніж злітну смугу почало затоплювати, встигло злетіти п’ять літаків. Шостий потрапив у калюжі наприкінці смуги, що лише збільшувалися, однак у нього таки вийшло піднятися в небо. Сьомий літак розганявся в шістьох дюймах води, і це створило такий опір, що йому не вдалося досягти швидкості для підйому, тож він з’їхав у море наприкінці смуги.
У диспетчерській контролю за дикою природою чергові біологи намагалися затягнути в свій кабінет хоч когось із принаймні якимось рівнем повноважень, але всі твердили, що полюють на більшу рибу, ніж та, що металася нині під островом.
Біологи бачили на екрані та крізь ілюмінатор, що рій, який наступав на будівлю, трохи розпорошився: більші та швидші істоти перші досягли ока.
Саме тоді один з біологів обернувся до іншого і сказав:
— А знаєш… мені починає здаватися, що це не збій системи. Гадаю, нас гакнули.
А в цей час просто повз ілюмінатор у напрямку поверхні помчав кит-смугач.
Після третьої спроби перелізти через стіну палати ради, великі згубники, женці й чергові пажі перегрупувалися і спробували вигадати інший план.
— Коли палату затопить, ми зможемо випливти, — сказала Фріда. — Нам лише потрібно тримати голови над водою, поки це відбувається. Ви всі вмієте плавати?
Кивнули всі, крім великої згубниці Нзінґи, яка завжди поводилася спокійно й елегантно, а тепер перебувала майже у стані паніки.
— Все гаразд, Анно, — мовив Кромвель, — просто тримайтеся за мене, і я виведу нас до берега.
Через дальній край палати почала переливатися вода. Невезучі пажі та слуги, які опинилися тут у пастці, водночас були нажахані й чекали від великих згубників настанов — наче ті могли скінчити все це, просто махнувши своїми могутніми руками.
— Піднімаймося вище! — заволав великий згубник Хідейосі, й усі, навіть не замислюючись, на чиє крісло лізуть, спробували вилізти на найближчі «місця для роздумів». Враховуючи нахил підлоги, крісла з нефриту й оніксу мали найвищу позицію, але Амундсен був людиною звички й інстинктивно попрямував до свого крісла. Пробираючись до нього, він відчув різкий біль у щиколотці. Поглянувши вниз, він побачив, як від нього пливе істота з невеликим чорним плавцем, а вода почала червоніти від крові. Його крові.
«Рифова акула?»
Але вона була не одна. Вони були всюди. Вони перепливали через край тонучої палати, і коли води стало більше, Амундсен міг заприсягтися, що побачив більші плавці серйозніших істот.
— Акули! — заволав він. — Господи, тут повно акул!
Він виліз на своє крісло, а кров з його ноги текла з білого мармуру у воду, й акули просто шаленіли.
Поки Ксенократ дивився на це зі свого виступу якраз над рівнем води, хапаючись за оніксове крісло поруч з Кало та Нзінґою, йому дещо спало на думку. Дещо набагато темніше й жахливіше, ніж сцена перед ним. Усі знають, що є два способи назавжди припинити чиєсь існування: вогонь і кислота — і в обох випадках нищиться тіло, майже нічого не залишається.
Але є ще один спосіб переконатися, що тіло знищене…
*
Те, що спочатку нагадувало сум’яття й сумніви на вулицях і вежах внутрішньої межі острова, швидко переросло в паніку. Люди бігли в усіх напрямках, ніхто не знав, куди треба, але всі були певні, що ті, хто біжить їм назустріч, помиляються. Вода почала прориватися крізь дощові стоки, розливаючись сходами в готельному районі, затоплюючи нижні рівні, а в гавані аж вигиналися доки від ваги людей, які намагалися пробратися на човен чи субмарину.
Марі, Анастасія та Рован не могли навіть наблизитися до доків.