Натовпом почали ширитися новини.
— Жнець Люцифер! Це зробив Люцифер! Це він винен!
Сітра схопила Рована за руку.
— Слід звідси забиратися! Натовп уже вийшов з-під контролю — якщо люди дізнаються, хто ти, то на шматки тебе роздеруть!
Вони побігли подалі від жінки й натовпу.
— Ми можемо піднятися на одну з веж, — сказала Сітра. — Якщо є один гелікоптер, то можуть бути й інші. Порятунок має прийти згори.
І хоча на дахах уже було повно людей, які подумали так само, Рован сказав:
— Чудова ідея.
Але жниця Кюрі зупинилася. Вона поглянула на бухту і вулиці, які затоплювало навколо них. Поглянула на дахи. Тоді глибоко вдихнула і мовила:
— В мене є краща ідея.
З диспетчерської системи плавучості вже зникли міська інженерка і всі ті, хто роздавав технікам накази.
— Поки ще не запізно, я йду до рідних і вибираюся з цього острова, — сказала на прощання інженерка. — Раджу решті робити так само.
Але, звісно, вже було запізно. Технік залишився за головного, спостерігаючи, як на екрані міліметр по міліметру висвітлюється індикатор прогресу перезавантаження системи, і розуміючи, що Ендура потоне, поки все закінчиться. Але він зберігав надію, що, можливо, хоч раз пощастить і система отримає неочікуваний заряд швидкості обробки і перезапуск закінчиться завчасно.
Коли годинник його судного дня процокав п’ять хвилин, довелося відпустити цю надію. Тепер, навіть якщо система знову запрацює і насоси почнуть спускати воду з резервуарів, це не матиме значення. Вони вже спустилися нижче рівня плавучості, й насосам би не вдалося достатньо швидко спорожнити резервуари, щоб це змінило долю Ендури.
Він пішов до вікна, з якого відкривався драматичний краєвид на око острова і комплекс ради. Комплекс уже затонув разом з великими згубниками. Під вікном цілком затопило широкий проспект, що проходив уздовж внутрішньої межі, бо на нього вилилася вода з ока. Ті кілька людей, які ще залишилися на вулиці, силкувалися дістатися безпечного місця, але на цю мить про таке можна було лише мріяти.
Пережити затоплення Ендури — не та мрія, в яку можна повірити. Тож технік повернувся до панелі управління, увімкнув музику і дивився, як марний індикатор прогресу перевантаження системи перейшов від 19 відсотків до 20.
Жниця Кюрі бігла вулицями, вода на яких уже сягала кісточок і продовжувала підніматися; довелося відкинути ногою рифову акулу, яка випливла на дорогу.
— Куди ми прямуємо? — хотіла знати Анастасія. Якщо в Марі був план, то вона ним не ділилася, і якщо чесно, то Анастасія навіть уявити не могла, що в неї взагалі може бути план. Звідси неможливо вибратися. З потопаючого острова неможливо вибратися. Але Рованові вона не скаже. Останнє, чого вона хоче, це позбавити його надії.
Вони забігли в будівлю за квартал до внутрішньої межі. Анастасії будівля здалася знайомою, але через усе це сум’яття точно згадати вона не змогла. Вода вливалася через парадні двері й затоплювала підвальні рівні. Марі піднялася сходами, зупинившись перед дверима на другий поверх.
— Ви скажете, куди ми прямуємо? — запитала Анастасія.
— Ти мені довіряєш? — запитала Марі.
— Марі, звісно, я вам довіряю.
— Тоді більше нічого не питай.
Марі штовхнула двері, й Анастасія нарешті збагнула, де вони. Вони скористалися бічним входом до музею Цитаделі женців. Опинилися в сувенірній крамниці, яку Анастасія бачила під час екскурсії. Тепер тут нікого не було — касири вже давно кинули свої робочі місця.
Марі приклала до дверей долоню.
— Як верховний клинок, я тепер маю отримати для цього достатній рівень доступу. Сподіваймося, що в системі це вже зареєстровано.
Її долоню просканували, і двері відчинилися на місток, який вів до величезного сталевого куба, який завдяки магніту підвісили всередині ще більшого сталевого куба.
— Що це таке? — поцікавився Рован.
— Це називається сховищем реліквій і майбуть, — Марі побігла містком. — Покваптеся, залишилося не так багато часу.
— Марі, чому ми тут? — запитала Анастасія.
— Бо з острова ще можна вибратися. І хіба ти не згодилася, що більше нічого не питатимеш?
Сховище мало такий самий вигляд, як і вчора, під час приватної екскурсії для Анастасії та Марі. Мантії засновників. Уздовж стін лежать тисячі коштовних камінців для женців.
— Отут, — мовила Марі. — За мантією верховного клинка Прометея. Бачите?
Анастасія зазирнула за мантію.
— Що ми шукаємо?
— Знатимеш, коли побачиш.
Рован до неї приєднався, але за мантіями засновників нічого не було. Навіть пилу.