— Може, хоч натякнете?
— Пробач, Анастасіє, — сказала вона. — За все пробач.
І коли Анастасія озирнулася, то жниці Кюрі там уже не було. А двері сховища почали зачинятися!
— Ні!
Вони з Рованом кинулися до дверей, та коли туди дісталися, ті вже були зачинені. Почувся скрегіт замка — жниця Кюрі заблокувала їх ззовні.
Анастасія почала гатити в двері, волаючи ім’я жниці Кюрі. Вона гатила, доки не побила кулаки. В неї вже виступили в очах сльози, й Анастасія не намагалася їх стримати чи приховати.
— Навіщо вона таке зробила? Чому вона нас тут покинула?
І Рован спокійно сказав:
— Гадаю, що знаю…
Тоді він ніжно відтягнув її від запечатаних дверей сховища, розвертаючи до себе.
Вона не хотіла бачити його обличчя. Вона не хотіла дивитися йому в очі, бо що як і там вона теж побачить зраду? Якщо її могла зрадити Марі, то може будь-хто. Навіть Рован. Але коли вони нарешті зустрілися поглядами, там не було ніякої зради. Лише прийняття. Прийняття й розуміння.
— Сітро, — сказав Рован. Спокійно. Просто. — Ми помремо.
І хоча Сітра хотіла це заперечити, але знала, що це правда.
— Ми помремо, — повторив Рован. — Але нас не знищать.
Вона від нього відсунулася.
— О, як нам це вдасться? — вона говорила з такою злою в’їдливістю, що це було схоже на кислоту, яка мало її не вбила.
Але бісовий Рован залишався спокійним.
— Ми в герметичній сталевій камері, підвішеній у ще одній герметичній сталевій камері. Це наче… наче саркофаг у піраміді.
Анастасія зовсім не почувалася від цього краще.
— Яка за кілька хвилин опиниться на дні Атлантичного океану! — нагадала вона йому.
— А температура глибинних морських вод однакова скрізь у світі. І лише на кілька градусів вища за нуль.
І до Анастасії нарешті дійшло. Все. Болісний вибір, який довелося зробити жниці Кюрі. Її самопожертва заради їхнього порятунку.
— Ми помремо… але нас збереже холод… — сказала вона.
— І вода сюди не потрапить.
— І колись нас хтось знайде!
— Отож-бо.
Вона спробувала це перетравити. Ця нова доля, ця нова реальність була жахлива, і все-таки… як щось таке страшне може бути наповнене такою надією?
— Як довго?
Він роззирнувся.
— Гадаю, що холод дістане нас перш, ніж закінчиться повітря…
— Ні, — мовила вона, бо це вже прийняла. — Як гадаєш, скільки ми тут пробудемо?
Він знизав плечима, як вона й очікувала.
— Рік. Десять. Сто. Ми не будемо знати, доки нас не оживлять.
Вона його обійняла, а він міцно пригорнув її до себе. Опинившись в обіймах Рована, вона зрозуміла, що більше не є жницею Анастасією. Вона знову стала Сітрою Террановою. Це було єдине місце на світі, де вона й досі могла бути такою, як раніше. Вони були поєднані з тієї миті, коли разом почали навчатися. Вони двоє одне проти одного. Вони двоє проти світу. Все у їхньому житті тепер визначалося тією здвоєністю. Якщо вони сьогодні мають померти, щоб вижити, то було б неправильно, якби вони робили це не разом.
Сітра коротко засміялася, що нагадувало раптовий неочікуваний кашель.
— Я не це сьогодні планувала робити.
— Справді? — мовив Рован. — А я планував. Я мав усі підстави вірити, що сьогодні помру.
Коли під воду пішли вулиці навколо ока острова, все почало рухатися досить швидко. Потопаючи, міські вежі поверх за поверхом опускалися під воду. Вдовольнившись тим, що зробила те, що мала, для Анастасії та Рована, жниця Кюрі помчала сходами нагору вежі засновників, яка була найвищою будівлею в місті; чулися дзвін розбитих вікон і плюскіт води, яка поштовхами рухалася догори, затоплюючи вежу більше й більше. Нарешті жниця Кюрі з’явилася на даху.
Там були десятки людей, які стояли на вертолітному майданчику, дивлячись угору й без надії сподіваючись, що з небес прийде порятунок, — бо все це трапилося занадто швидко, щоб будь-хто зміг таке прийняти. Визирнувши з торця будівлі, жниця Кюрі побачила, як у булькітливій воді зникають нижчі вежі. Тепер залишалося тільки сім веж великих згубників і вежа засновників, і до її зникнення зоставалося піти під воду десь двадцятьом поверхам.
У свідомості жниці Кюрі не виникало питань про те, що вона мала тепер зробити. Приблизно десяток присутніх тут були женцями. І звернулася вона саме до них.
— Ми щурі, — спитала вона, — чи женці?
Впізнаючи її, всі обернулися, щоб подивитися. Її почали впізнавати, бо всі знали верховну даму смерті.
— Як ми покинемо цей світ? — запитала вона. — І яку урочисту послугу зробимо тим, хто мусить покинути його разом з нами?