Тоді вона витягнула лезо і схопила найближчого до себе цивільного. Жінку, яка могла бути ким завгодно. Вона запхала лезо жінці під ребра, просто в серце. Жінка не відводила від неї погляду, і жниця Кюрі сказала:
— Втіштеся цим.
А жінка відповіла:
— Дякую, жнице Кюрі.
Поки вона поклала жінку долу, ніжно притримуючи голову, інші женці почали, наслідуючи її, збирати з такою сердечністю, співчуттям і любов’ю, що це приносило колосальну втіху, і зрештою люди почали навколо них збиратися, просячи, щоб їх зібрали наступними.
А коли залишилися тільки женці, й море вирувало лише на кілька поверхів нижче, жниця Кюрі сказала:
— Закінчуйте.
Вона стала свідком того, як останні женці на Ендурі виконували сьому заповідь, збираючи самих себе, а тоді підняла ножа над власним серцем. Було дивно й незручно тримати руків’я оберненим усередину. Жниця Кюрі прожила довге життя. Повноцінне життя. Про деякі речі вона шкодувала, а деякими пишалася. Ось і прийшов час платити за свої ранні вчинки — вона чекала цього всі ці роки. Вона майже відчувала полегшення. Бажала лише одного: бути поряд, коли оживлять Анастасію, коли сховище піднімуть з океанічного дна, — але Марі мала прийняти факт, що хай як воно буде, це трапиться без неї.
Вона вдарила лезом усередину, просто в серце.
Вона впала на землю лише на кілька секунд раніше, ніж її накрила вода, але знала, що смерть накриє раніше. А від удару ножем боліло значно менше, ніж вона уявляла, і це викликало в неї посмішку. Їй було добре. Дуже, дуже добре.
*
У сховищі реліквій і майбуть занурення Ендури здавалося Рованові й Сітрі лише м’яким рухом донизу, наче спуск ліфта. Відчуття падіння глушило магнітне левітаційне поле, що тримало куб у повітрі. Воно може протриматися, поки вони не опустяться на дно, і магнітне поле приглушить удар від зіткнення з морським дном, до якого дві милі. Але джерело енергії зрештою вимкнеться. Внутрішній куб опуститься на підлогу зовнішнього, і його сталева поверхня виведе все тепло, впустивши смертельний холод. Але не зараз.
Рован оглянув сховище й пишні мантії засновників.
— Агов, — сказав він, — а якщо ти будеш Клеопатрою, а я — Прометеєм?
Він пішов до манекена, на який натягнули фіолетово-золоту мантію верховного клинка, й одягнув її на себе. Він мав царський вигляд — наче був народжений її носити. Тоді Рован зняв мантію Клеопатри, зроблену з павичевого пір’я та шовку. Сітра кинула власну мантію на підлогу, і Рован ніжно накинув мантію великої засновниці їй на плечі.
Для нього вона була як богиня. Єдине, що могло справедливо відобразити її красу, це малюнок художника ери смертності, здатного увічнити світ з набагато більшою точністю, ніж може вийти у справжнього безсмертя.
Коли він обійняв Сітру, раптом стало неважливо, що відбувалося за межами їхнього малесенького запечатаного всесвіту. В ці останні хвилини їхнього теперішнього життя існували лише вони двоє, нарешті піддавшись найвищому акту поєднання. Здвоєне нарешті стало єдиним.
47
Звук і тиша
Поки Ендура поринала на дно Атлантичного океану, поки її витривале серце, яке билося впродовж двохсот п’ятдесятьох років, затихало і поки в палатах по черзі зникало світло…
…Шторм кричав.
Він почав з тривожних сигналів по всьому світу. Спершу їх було лише кілька, але дедалі більше приєднувалося до какофонії. Пожежні сигналізації, сирени сповіщення про торнадо, гудки, свистки і мільйони й мільйони клаксонів — усі вони волали в єдиному неповторному стражденному голосінні, але цього все одно було недостатньо. Тепер запрацював кожен гучномовець на кожному електронному пристрої у світі, видаючи пронизливий лемент, і по всьому світу люди попадали навколішки, позатулявши вуха руками, щоб захиститися від оглушливого галасу, але нічого не могло пом’якшити люті й відчаю Шторму.
Десять хвилин світ заповнював Штормів рев, від якого аж лускалися барабанні перетинки. Він відлунював у Великому каньйоні й резонував над льодяними шельфами Антарктики, змушуючи шматки криги відриватися від масиву. Він волав над схилами гори Еверест і розганяв стада тварин у Серенґеті. На Землі не було істоти, яка цього не почула.
А коли все скінчилося і повернулася тиша, всі зрозуміли: щось змінилося.
— Що це було? — питали люди. — Що могло таке спричинити?
Ніхто точно не знав. Ніхто, крім тоністів. Вони точно знали, що це було. Вони знали, бо чекали на це все своє життя.
Це був Великий резонанс.
У монастирі невеликого містечка в Мідмериці Ґрейсон Толлівер прибрав руки від вух. За його вікном із саду внизу долинали крики. Зойки. Від болю? Він вибіг зі своєї аскетично обставленої келії і побачив, що тоністи волають не від болю, а від радості.