Коли по обіді того дня Рован повернувсь у свої апартаменти, то ще й не відчинивши дверей, уже знав, що там хтось є — і все завдяки холодній дверній ручці. Він вмонтував у двері охолоджувальну мікросхему, яка спрацьовує, якщо ручку повернути за годинниковою стрілкою — як зазвичай і повертають такі ручки. Вона була недостатньо холодна, щоб укритися памороззю, але достатньо, щоб Рован дізнався про чиюсь присутність, і та особа, ймовірно, ще залишалася всередині.
Рован обдумав можливість втечі, але він ніколи не тікав від сутичок. Він дістав з-під піджака ножа — Рован завжди мав при собі зброю, навіть якщо не одягав своєї чорної мантії, бо ніколи не знав, коли доведеться захищатися від агентів Цитаделі женців. Потім обережно зайшов усередину.
Його непроханий гість не ховався, а натомість сидів просто перед очима, за кухонним столом, жуючи сандвіч.
— Привіт, Роване, — заговорив Тайґер Салазар. — Сподіваюся, ти не проти, бо я зголоднів, чекаючи на тебе.
Рован зачинив двері й заховав ножа, поки його не побачив Тайґер.
— Що ти в біса тут робиш, Тайґере? Як ти взагалі мене знайшов?
— Агов, вияви трохи поваги — я не зовсім тупий. Не забувай, що я знайомий з чуваком, який зробив тобі фальшиві документи. Я просто запитав у Шторму, де можу знайти Рональда Денієлза. Хоча, звісно, є достобіса Рональдів Денієлзів, тож пошуки правильного забрали чимало часу.
Тайґер Салазар був найкращим другом Рована до початку його навчання — але такі зв’язки мало значать, коли тебе рік навчають убивати. Рован уявляв, що так мали почуватися смертні солдати, коли поверталися з війни. Старі дружні стосунки ховалися за туманною шторою пережитих подій, яких з тобою не розділили давні друзі. Єдине, що об’єднувало їх з Тайґером, це колишня спільна історія, яка давно лишилася в минулому. Тепер Тайґер став професійним тусівником. Рован навіть уявити не міг професії, з якою мав би менше спільного.
— Просто було б непогано попередити про свій візит, — сказав Рован. — За тобою не слідкували?
І він одразу збагнув, що в переліку тупих питань оце було десь на перших позиціях. Навіть Тайґер не настільки безголовий, щоб заявитися до Рована, знаючи, що за ним слідкують.
— Заспокойся, — озвався Тайґер. — Ніхто не знає, що я тут. Чому ти завжди вважаєш, що світ намагається тебе дістати? Навіщо женцям тебе переслідувати — лише тому, що ти не пройшов своє навчання?
Рован йому не відповів. Натомість він підійшов до трішки прочинених дверей гардероба й зачинив їх, сподіваючись, що Тайґер туди не зазирав і не бачив чорної мантії женця Люцифера. Хоча не те щоб він зрозумів, що саме бачить. Загалу не було відомо про женця Люцифера. Цитаделі женців добре вдавалося приховувати Рованову діяльність від висвітлення в новинах. Що менше відомо Тайґерові, то краще. Тож Рован удався до старого доброго прийому, як припиняти такі розмови.
— Якщо ти справді мій друг, то не ставитимеш питань.
— Ага, ага. Мегатаємничий перець, — сказав Тайґер і простягнув решту сандвіча. — Ну, принаймні ти й досі харчуєшся як людина.
— Чого ти хочеш, Тайґере? Чому ти тут?
— Невже так розмовляють з другом? Я аж сюди приперся — і ти принаймні міг би запитати, як у мене справи.
— То як у тебе справи?
— Взагалі-то дуже навіть непогано. Саме отримав нову роботу в іншому регіоні — тож я прийшов попрощатися.
— Ти маєш на увазі якусь постійну роботу тусівника?
— Не певен — але там платять набагато більше, ніж в агенції з організації вечірок, у якій я працюю зараз. І нарешті зможу хоч трохи побачити світ. Робота в Техасі!
— В Техасі? — Рован трохи розхвилювався. — Тайґере, там вони роблять усе… інакше. Всі кажуть: «Не лізь у Техас»; чому ти хочеш туди лізти?
— Ну, це привілейований регіон. То й що. Якщо привілейовані регіони непередбачувані, це не означає, що там погано. Ти ж мене знаєш: «непередбачуваний» — це моє друге ім’я.
Рован не зміг стримати смішок. Тайґер був одним з найбільш передбачуваних людей у його житті. Спочатку став наркоманом-ляпальником, потім — професійним тусівником. Можливо, він і вважав себе «вільною душею», але це було зовсім не так. Він просто встановлював межі власної клітки.
— Ну, тоді просто стережися, — мовив Рован, знаючи, що Тайґер не дослухається, але також знаючи, що той не пропаде, хай чим би займався. «Чи був я хоч колись таким самим безтурботним, як Тайґер?» — спало на думку Рованові. Ні, не був — але він заздрив цій рисі Тайґера. Можливо, саме тому вони й потоваришували.