І саме цієї миті з-за припаркованого авта, наче запущена пружиною, вилетіла фігура. Брамса вибили з рівноваги — і якби він і досі мав рефлекси старшого чоловіка, а не двадцятип’ятирічного юнака, то опинився б на землі. Він відштовхнув ту фігуру до стіни й роздумував, чи не витягнути свої леза, щоб зібрати цього негідника, але жнець Брамс ніколи не був сміливим чоловіком. Тож він кинувся тікати.
Він пересувався від одного вуличного ліхтаря до іншого, а тим часом камери на кожному стовпі поверталися, стежачи за ним.
Озирнувшись, він побачив, що фігура за добрі двадцять ярдів позаду. Тепер Брамс міг роздивитися, що незнайомець був у чорній мантії. Невже це мантія женця? Ні, неможливо. Жоден жнець не носить чорного — це заборонено.
Але ходять чутки…
Ця думка змусила його пришвидшитися. Брамс відчував, як у пальцях поколює адреналін, прискорюючи його серцебиття.
Жнець у чорному.
Ні, цьому має бути інше пояснення. Він повідомить про це у комітет з дотримання норм, саме це він і зробить. Так, вони, може, й сміятимуться з нього, запевняючи, що його налякав перестрашений лихочинець, але про такі речі варто повідомляти, навіть якщо це соромно. То його громадянський обов’язок.
Його нападник зупинив біг десь через квартал. Його ніде не було видно. Жнець Брамс пригальмував. Тепер він наближався до жвавішої частини міста. З іншого кінця вулиці до нього долинали музичні ритми й уривки розмови, а це надавало відчуття безпеки. Він трохи розслабився. І дуже даремно.
Темна фігура накинулася на нього з вузького провулку і кулаком заїхала в трахею. Поки Брамс намагався вдихнути, нападник збив його з ніг прийомом з бокатору — того жорстокого бойового мистецтва, якого навчали женців. Брамс приземлився на ящик гнилої капусти, який покинули неподалік базару. Той розлетівся, вибухнувши різким смородом болотяного газу. Брамс заледве міг дихати, а ще відчував, як тілом розходиться тепло, бо його больові наніти випустили опіати.
«Ні! Ще не час! Мені не можна бути під кайфом. Для боротьби з цією падлюкою знадобляться всі мої навички».
Але больові наніти були звичайними посланцями полегшення, вони чули лише крик розлючених нервових закінчень. Вони ігнорували Брамсові бажання і приглушували його біль.
Брамс спробував підвестися, але послизнувся на розчавлених гнилих овочах, які вже почали перетворюватися на бридке слизьке рагу. Фігура в чорному вже всілася на нього зверху притискаючи до землі. Брамс спробував дістати з мантії зброю, але не вдалося. Тож натомість він потягнувся вгору і скинув чорного каптура свого нападника, і це виявися юнак — заледве дорослий чоловік — хлопчина. В його напруженому погляді читалася жага — якщо використати слово зі смертного світу — вбити.
— Женче Йоганнесе Брамс, вас звинувачено у зловживанні своєю позицією та численних злочинах проти людства.
— Як ти смієш! — хапав повітря Брамс. — Та хто ти, щоб мене звинувачувати?
Він силкувався зібратися на силі, але все було марно. Його реакції приглушувало знеболювальне в організмі. Тепер його м’язи стали слабкими й непридатними.
— Гадаю, ви знаєте, хто я, — заговорив молодик. — Хочу почути, як ви це скажете вголос.
— Не скажу! — вигукнув Брамс, налаштований не дарувати йому такого задоволення. Але у відповідь хлопець так сильно втиснув йому в груди коліно, аж Брамс подумав, що в нього зупиниться серце. Ще більше больових нанітів. Більше опіатів. У Брамса все пливло в голові. Він не мав іншого вибору, як підкоритися.
— Люцифер, — пробелькотів він. — Жнець Люцифер.
Брамс відчув, як руйнується його сила волі: неначе він, промовивши це вголос, сам підхопив чутки.
Вдовольнившись, самозваний жнець ослабив тиск.
— Ти не жнець, — насмілився мовити Брамс. — Ти лише учень-невдаха, і це тобі так з рук не зійде.
На це юнак ніяк не відповів. А натомість сказав:
— Сьогодні ви своїм лезом зібрали молоду жінку.
— Це моя справа, а не твоя!
— Ви зібрали її, зробивши послугу другові, який хотів закінчити з нею стосунки.
— Це просто обурливо! У тебе немає доказів!
— Йоганнесе, я за вами стежив, — сказав Рован. — І за вашим другом також — і він, схоже, відчув неабияке полегшення після збирання тієї нещасної жінки.
Раптом до Брамсової шиї притиснули ножа. Його власного ножа. Цей озвірілий пуцьвірінок погрожує йому його власним ножем!
— Вам це відомо? — запитав юнак у Брамса.
Він говорив правду, але Брамс скоріше переживе тимчасову смерть, ніж визнає таке перед учнем-невдахою. Навіть якщо той притискає йому до горла ножа.