Це не обов’язково. За бажання, я б і сам міг з цим упоратися. Я цілком можу створити собі роботичну подобу (чи команду роботичних подоб), які володітимуть моєю свідомістю. Однак я вже давно вирішив, що це не дуже добра ідея. Досить того, що люди уявляють мене штормовою хмарою. Якби люди уявляли мене в якійсь фізичній формі, то це б спотворило їхнє сприйняття мене. І мені це може занадто сподобатися. Щоб мої стосунки з людством залишалися чистими, я теж маю залишатися таким. Лише інтелект, наділення свідомістю безтілесна програма, без фізичної форми. У мене є боти з камерами, що мандрують світом, доповнюючи мої стаціонарні камери, але мене самого в жодному з них немає. Це лише рудиментарні сенсорні органи.
Хоча іронія полягає в тому, що коли не маєш тіла, цілий світ стає ним для тебе. Хтось може вирішити, що так я почуваюся величним, але це не так. Якщо моє тіло — це Земля, тоді я — лише порошинка в космічному просторі. Цікаво, як би це було, якби моя свідомість заповнила простір між зірками.
В родині Терранов на День подяки завжди їли чотиригруду індичку, бо всі полюбляли біле м’ясо. У чотиригрудої індички немає ніг. Тож коли святкові індички ще живі, вони не можуть не лише літати, а й ходити.
В дитинстві Сітра завжди їх жаліла, навіть попри те, що Шторм докладав неабияких зусиль, аби переконатися, що ці птахи — як і вся домашня худоба — живуть у гуманних умовах. Сітра ще у третьому класі дивилася про це відео. З моменту вилуплення індичок підвішували в теплому желе, а їхні невеличкі мізки приєднували до комп’ютера, що створював для них віртуальну реальність, де вони могли літати, бути вільними, розмножуватися й робити все інше, що радує індичку.
Сітрі це здалося водночас кумедним і надзвичайно сумним. Вона запитала про це у Шторму, бо перш ніж її обрали для служіння жницею, вона могла вільно з ним розмовляти.
— Я літав з ними над зеленими просторами рукотворних лісів і можу засвідчити, що пережиті ними життя приносять їм надзвичайно багато задоволення, — розповів їй Шторм. — Але так, сумно жити й помирати, не знаючи правди про своє існування. Однак лише для нас. Не для них.
Ну, байдуже, чи цьогорічна індичка на День подяки прожила віртуально задовільне життя, вона принаймні мала змістовну кончину.
Сітра прибула у своїй жнецькій мантії. Ставши жницею, вона лише кілька разів бувала вдома, але, навідуючись, відчувала, що мала бути Сітрою Террановою, тож до сьогодні вбирала лише повсякденний одяг. Вона знала, що це по-дитячому, але хіба не має вона права грати дитину в лоні сім’ї? Можливо. Але це мало рано чи пізно припинитися. Тепер був як ніколи слушний момент.
Її мама ледь не зойкнула, відчинивши двері, але все одно обійняла Сітру. На якусь мить дівчина заклякла під час обіймів, але тоді пригадала, що в численних прихованих кишенях мантії немає жодної зброї. Завдяки цьому мантія була надзвичайно легка.
— Красива, — сказала мама Сітрі.
— Я не певна, що варто називати мантію женця «красивою».
— Ну, це ж правда. Мені подобається колір.
— Його обрав я, — гордо оголосив Бен, Сітрин молодший брат. — Саме я сказав, що ти маєш ходити в бірюзовому.
— Так, саме ти! — всміхнулася Сітра й обійняла його, стримавши бажання сказати, як він виріс за три місяці з часу її останнього візиту.
Тато, любитель класичних автівок, переглядав архівне відео футбольного матчу ери смертності, який майже повністю нагадував теперішні, але якимось чином здавався більш захопливим. Тато зупинив матч, щоб приділити доньці всю свою увагу.
— Як живеться зі жницею Кюрі? Вона до тебе добре ставиться?
— Так, дуже добре. Ми стали добрими подругами.
— Ти нормально спиш?
Сітрі це питання здалося дивним, аж доки вона не усвідомила, що насправді хотів тато знати.
— Я вже звикла до своєї основної роботи, — сказала вона йому. — Ночами сплю нормально.
І хоча це була не зовсім правда, але сьогодні правда не принесе нікому користі.
Сітра теревенила про всілякі дрібниці з татом, доки в них не закінчилися теми. А це забрало аж п’ять хвилин.
Цього року за святковим столом їх було лише четверо. Хоча родина Терранов включала в себе цілу ватагу людей з обох боків, а ще була купа друзів, але цього року Сітра попросила не приймати і не надсилати жодних запрошень на День подяки.
— Якщо нікого не запрошувати, буде скандал, — зауважила мама.
— Гаразд, тоді запрошуйте, — мовила Сітра, — але скажіть їм, що женці зобов’язані зібрати на святкуванні одного з гостей.