— Це правда?
— Звісно ж, ні. Але їм цього знати непотрібно.
Жниця Кюрі попередила Сітру про те, що вона називала «святковим опортунізмом». Родичі та друзі родини налетять на Сітру, наче бджоли, прагнучи витягнути з молодої жниці послугу. «Ти завжди була моєю улюбленою племінницею», — казатимуть вони, або ж: «Ми купили це особисто для тебе».
— Всі в твоєму житті очікуватимуть отримати імунітет, — застерегла її жниця Кюрі, — а не отримавши його, відчують образу. І не лише до тебе, але й до твоїх батьків і брата, бо вони мають імунітет упродовж усього твого життя.
Сітра вирішила уникати всіх тих людей.
Вона пішла на кухню допомогти мамі куховарити. Оскільки та була інженером із синтетичної їжі, кілька гарнірів було бета-прототипами нових харчових продуктів. Мама за звичкою сказала Сітрі обережніше нарізати цибулю.
— Гадаю, що знаю, як поводитися з ножем, — відповіла Сітра, а тоді про це пошкодувала, бо мама змовкла, тож Сітра спробувала переконати її, що мала на увазі щось інше. — Просто ми зі жницею Кюрі завжди куховаримо для родичів суб’єктів її збирання. Я стала досить хорошим помічником шеф-кухаря.
Вочевидь, це все лише погіршило.
— Як мило, — зронила мама таким холодним тоном, що стало зрозуміло: вона взагалі не вважала це милим. Тут ішлося не лише про її загальну неприязнь до жниці Кюрі — це була заздрість. Жниця Кюрі замінила Дженні Терранову в Сітриному житті, і вони обидві це знали.
Всі страви були на столі. Тато нарізав індичку, і хоча Сітра знала, що може зробити це значно краще, вона не пропонувала його замінити.
Їжі було забагато. На столі мало залишитися стільки недоїдків, що їх вистачить, доки слово «індичка» не перетвориться на лайку. Сітра завжди їла швидко, але жниця Кюрі наполягала, щоб вона робила це повільніше й насолоджувалася смаком, тож, ставши жницею Анастасією, вона почала їсти повільно. Їй було цікаво, чи помітили батьки ці дрібні зміни.
Сітра гадала, що вечеря пройде без інцидентів, але на середині мама вирішила один таки створити.
— Я чула, що той хлопчина, з яким ти навчалася, зник, — сказала мама.
Сітра набрала повну ложку чогось пурпурового, що на смак нагадувало картопляне пюре, генетично поєднане з пітагаєю. Вона ненавиділа, як від самого початку її батьки називали Рована «той хлопчина».
— Я чув, що він звихнувся абощо, — з повним ротом заговорив Бен. — І оскільки він майже став женцем, то Шторм не дозволив його вилікувати.
— Бене! — мовив тато. — Давай не говорити про таке за вечерею.
І хоча він дивився на Бена, Сітра знала, що насправді він говорив до мами.
— Ну, я рада, що ти більше не маєш з ним нічого спільного, — провадила мама. А коли Сітра не відповіла, вона мала ще далі продовжити цю тему. — Я знаю, що ви двоє дружили під час навчання.
— Ми не дружили, — наполягала Сітра. — Між нами взагалі нічого не було.
Визнати це боліло більше, ніж її батьки могли уявити. Як вони з Рованом могли мати будь-які стосунки, коли були змушені стати смертельними суперниками? Навіть зараз, коли на нього полюють, а вона має тягнути важкий тягар служіння женцем, як між ними могло бути щось, окрім темного колодязя жадання?
— Якщо бажаєш собі добра, Сітро, то триматимешся подалі від того хлопчини, — мовила мама. — Просто забудь про ваше знайомство або пожалкуєш про це.
На цьому зітхнув тато і припинив спроби змінити тему.
— Мама правду каже, сонечко. Не просто ж так обрали тебе, а не його…
Сітра впустила ножа на стіл. Не тому, що боялася ним скористатися, а тому, що жниця Кюрі навчила її ніколи не тримати зброю, коли злиться, — навіть якщо то лише кухонний ніж. Сітра намагалася добирати слова обережно, але, можливо, була все-таки недостатньо обережна.
— Я — жниця, — зі сталевою суворістю сказала вона. — Я, можливо, й ваша донька, але ви маєте демонструвати повагу, гідну моєї посади.
Бен дивився з такою ж образою, як того вечора, коли вона мусила прохромити ножем його серце.
— То тепер ми всі маємо називати тебе «жниця Анастасія»? — запитав він.
— Звісно ж, ні.
— Ні — просто «ваша честь», — відрізала мама.
І тоді Сітра пригадала слова женця Фарадея: «Родина — це перша жертва служіння женцем».
Решту вечері всі мовчали, а одразу ж після того, як зібрали й завантажили в посудомийку посуд, Сітра сказала:
— Мені вже, напевне, час іти.
Батьки не намагалися переконати її зостатися. Це було для них так само ніяково, як і для неї. Мама більше не злилася. Вона просто, схоже, здалася. В неї в очах бриніли сльози, які вона мерщій приховала, міцно пригортаючи Сітру, щоб дочка їх не бачила — але вона встигла.