— Повертайся швидше, сонечко, — сказала мама. — Це й досі твоя домівка.
Але це було не так, і вони всі це знали.
— Я навчусь водити авто, хай скільки разів це мене вб’є.
Якось після Дня подяки Анастасія — а сьогодні вона Анастасія — як ніколи рішуче налаштувалася керувати власною долею. Та непроста вечеря з рідними нагадала, що вона має прокласти відстань між собою колишньою і теперішньою. Якщо вона справді хоче обіймати місце, на якому зараз опинилася, варто залишити в минулому школярку, яка пересувалася в публікарах.
— Сьогодні ти повезеш нас на збирання, — сказала їй Марі.
— Це я можу, — відповіла Сітра, хоча й не почувалася аж такою впевненою. Під час їхнього останнього уроку вона з’їхала в канаву.
— Здебільшого будуть сільські шляхи, — дорогою до авто повідала їй Марі, — тож перевіриш свої здібності, не загрожуючи занадто багатьом людям.
— Ми — женці, — зауважила Сітра. — Ми і є загроза.
В обраному сьогодні невеличкому містечку вже понад рік не проводили збирання. А сьогодні їх буде аж два. Жниця Кюрі діятиме миттєво, а жниця Анастасія запропонує місячну відстрочку. Вони віднайшли годящий для обох ритм спільного збирання.
Вони не дуже плавно виїхали зі стоянки в Потоці, оскільки Сітра й досі неповністю опанувала механічну коробку передач у «порші». Ідея зчеплення здавалася Сітрі якимось середньовічним покаранням.
— У чому суть трьох педалей для ніг? — жалілася Сітра. — В людей лише дві ноги.
— Думай про це як про рояль, Анастасіє.
— Я ненавиджу рояль.
Теревені трохи покращували все для Сітри, й коли вона могла жалітися, то водила плавніше. Але вона все одно лише починала покращувати свою техніку… тож усе було б зовсім інакше, якби за кермом була жниця Кюрі.
Вони ледь від’їхали чверть милі від звивистої приватної дороги Потоку, коли перед ними з лісу вискочила якась фігура.
— Це ляпальник! — закричала жниця Кюрі. Повернуті на адреналіні підлітки вигадали новий тренд: вдавати комах на лобовому склі. Не простий виклик, бо було важко заскочити під’єднане до системи авто зненацька — а відімкнені від системи машини зазвичай водили досвідчені водії. Якби за кермом була жниця Кюрі, вони б майстерно об’їхали потенційного ляпальника і не вагаючись продовжили свій шлях, але Сітра не набула необхідних рефлексів. Натомість вона заклякла, вхопивши кермо, і хоча спробувала тиснути на гальма, ляснула по ненависному зчепленню. Вони протаранили ляпальника, який відскочив на капот, розтрощив лобове скло і перелетів через дах авта. Він уже приземлився позаду, коли Сітра таки знайшла гальма, і вони зі скреготом зупинилися.
— Дідько!
Жниця Кюрі глибоко вдихнула і видихнула.
— Анастасіє, в еру смертності ти після такого однозначно провалила б іспит на водіння.
Вони обидві вилізли з машини, і доки жниця Кюрі оглядала завдану «поршу» шкоду, Сітра помчала до ляпальника, налаштована дати йому перцю. Це була її перша справжня поїздка як водія, а якийсь придуркуватий ляпальник мав це зіпсувати!
Він ледь тримався за життя, а ще, здавалося, мучився від страшного болю, але Сітра знала, як було насправді. Його больові наніти спрацювали тієї ж миті, коли він зіткнувся з машиною: дорожні ляпальники завжди високо підкручують свої наніти, щоб переживати максимум травм, відчуваючи мінімальний дискомфорт. Його лікувальні наніти вже намагалися відновити ушкодження, але лише подовжували невідворотне. Він менш ніж за хвилину стане тимчасово мертвим.
— Ти задоволений? — підійшовши, сказала Сітра. — То ти відчув трохи адреналіну за наш рахунок? Ти знаєш, що ми женці — я мала б зібрати тебе, перш ніж з’явиться амбудрон.
І не те щоб вона так вчинила б, але могла.
Він глянув їй в очі. Вона очікувала самовдоволеного погляду, але там найбільше читався розпач. Вона цього не чекала.
— М… М… Пас, — розпухлими вустами промовив він.
— Пас? — відреагувала Сітра. — Ти пас? Справді? Пробач, але ти трохи запізнився.
Тоді він кривавою рукою схопив її за мантію і потягнув з такою силою, якої вона не очікувала. Це змусило її зашпортатися у власному подолі та впасти навколішки.
— Мі… Пас… Пас… Мі… Пас…
Тоді він її відпустив і обм’як. Хоч у нього були розплющені очі, але Сітра бачила достатньо смерті, щоб знати, що він помер.
Навіть тут, у лісі, по нього вже незабаром прилетить амбудрон. Вони ширяють навіть над найменш заселеними територіями.