— От паскудник, — лаялася жниця Кюрі, коли Сітра до неї повернулася. — Він опиниться на ногах задовго до того, як полагодять моє авто, і вихвалятиметься, як ляпнувся перед двома жницями.
Та Сітру все одно обтяжувала ця подія. Вона не знала чому. Можливо, через його погляд. Чи, можливо, через розпач у його голосі. Він не скидався на дорожнього ляпальника, яким вона його уявляла. Це змусило її замислитися. Достатньо, щоб подумати, чого вона могла не помітити в цій ситуації. Вона роззирнулася, і саме тоді й угледіла натягнутий над дорогою тоненький дріт, десь за десять футів від місця, де вони зупинилися.
— Марі? Погляньте…
Вони підійшли до дроту, який натягнули між деревами, що росли обабіч дороги. Саме тоді вона зрозуміла, щó намагався сказати ляпальник.
Міна-пастка.
Вони пішли ліворуч до початку дроту — і справді, за стовбуром був детонатор, приєднаний до такої кількості вибухівки, що утворився б кратер футів на сто. Сітра відчула, як перехопило подих, і мала різко вдихнути. Жниця Кюрі залишилася непорушною. З кам’яним виразом обличчя.
— Сідай в авто, Сітро.
Сітра не сперечалася. Той факт, що Марі забула назвати її Анастасією, видавав її справжнє хвилювання.
Цього разу за кермо сіла старша жниця. Капот погнуло, але авто таки завелося. Вони обережно здали назад, уникаючи хлопця на дорозі. Тоді над ними з’явилася тінь. Сітра аж зойкнула, доки не усвідомила, що це лише амбудрон прилетів по юнака. Він їх проігнорував і почав працювати.
Та дорога вела лише до одного житла, того ранку нею збиралися їхати лише двоє, тож саме вони, безсумнівно, були цілями. Якби вони зачепили той дріт, то не було б чого навіть відродити. Але їх урятував загадковий хлопець і Сітрина погана техніка водіння.
— Марі… хто, на вашу думку…
Жниця Кюрі перебила її, не встигла Сітра договорити.
— Я не люблю недостатньо підкріплених фактами гіпотез, і була би вдячна, якби ти також не марнувала часу на відгадування, — сказала вона, а тоді провадила м’якше. — Ми повідомимо про це Цитадель женців. Вони проведуть розслідування. Ми докопаємося до істини.
А тим часом амбудрон позаду них ніжно схопив своїми кліщами хлопчину, який урятував їм життя, і полетів геть.
10
Тимчасово мертвий
Людське безсмертя було неминучим. Точно як поділ атома чи авіапольоти. Це не я обрав можливість відроджувати тимчасово мертвих, і так само не я вирішив призупинити генетичні триґери старіння. Я залишаю всі рішення щодо біологічного життя для біологічно живих істот. Людство обрало жити вічно, і моя робота полягає в тому, щоб полегшувати йому вибір — бо залишати тимчасово мертвих у такому стані буде суворим порушенням закону. Тож я збираю їхні тіла, доправляю до найближчого центру відродження і якнайшвидше повертаю їх до повноцінного функціонального стану.
Те, що вони роблять зі своїми життями після цього, це завжди їхній вибір. Хтось може подумати, що тимчасова смерть могла б додати людині мудрості чи дозволила б поглянути на своє життя під іншим кутом. Інколи так і стається — але ніколи довго не триває. І зрештою це так само тимчасово, як і їхня смерть.
Ґрейсон ще ніколи не втрачав життя. Більшість дітлахів принаймні раз чи двічі тимчасово помирає, перш ніж подорослішати. Сучасні діти ризикують більше за дітей з ери смертності, бо наслідки вже не невідворотні. Смерть і каліцтво замінили відродження й догана. Навіть попри це, Ґрейсона ніколи не тягнуло до недбалості. Він, звісно, достатньо часто травмувався, але всі порізи, і синці, і навіть зламану руку загоїли сумарно менш ніж за день. А померти — то був цілком інакший досвід, і він зовсім не горів охотою незабаром це повторити. А ще він пам’ятав усе до секунди, і це все лише погіршувало.
Гострий біль від удару об авто вже почав стихати, коли він опинився в повітрі й перелітав над дахом авта. Поки Ґрейсон падав, час наче зупинився. Під час зіткнення з асфальтом його приголомшив дикий біль, але навіть тоді було не так боляче, як смертним, — і коли до нього підійшла жниця Анастасія, гострий біль у його нервових закінченнях стих до рівня приглушеного дискомфорту. Його потрощене тіло хотіло страждати від болю, але йому заборонили. В тому викликаному опіатами маренні Ґрейсон пам’ятав, як подумав, що, напевне, так сумно, коли тіло так сильно чогось хоче, а йому повністю в цьому відмовляють. Зранку перед дорожнім ляпанням усе пішло не так, як він очікував. Він просто збирався доїхати до житла жниць публікаром, попередити їх про смертельну небезпеку та спокійно повернутися додому. І вони самі хай думають, як вирішити проблему з небезпекою. Якщо йому пощастить, то ніхто — і тим більше не управління взаємодії — не дізнається про його вчинок. У цьому й полягало завдання, хіба ні? Правдоподібна відмовка? УВ не порушує закону, якщо Ґрейсон діє з власної волі, а якщо його ніхто не побачить, то ніхто взагалі не дізнається.