Звісно ж, про це знатиме Шторм. Він відстежує пересування кожного публікара і завжди точно знає, де перебуває кожна людина. Але він також дотримується дуже суворого закону стосовно недоторканності приватного життя. Він не використає інформації, що порушує особистий простір особи. Кумедно, але власні закони Шторму дозволяли Ґрейсонові вільно порушувати закон, доки він робив це на самоті.
Але його плани різко змінилися, коли публікар зупинився на узбіччі десь за півмилі до Потоку.
— Пробачте, — знайомим радісним тоном заговорило до нього авто. — Публікарам заборонено заїжджати на приватні дороги без дозволу.
А власником, звісно, була Цитадель женців — а вони, звісно, ніколи нічого не дозволяли, та ще й збирали тих, хто про це просив.
Тож Ґрейсон вийшов з машини, аби пройти решту шляху пішки. Він милувався деревами, обмірковуючи їхній вік, роздумуючи, скільки з них росте тут з ери смертності. Йому просто пощастило вчасно поглянути вниз і помітити в себе на шляху дріт.
Він побачив вибухівку лише за кілька секунд до того, як почув наближення машини, і знав, що є лише один спосіб зупинити авто. Він не думав, а просто діяв — бо навіть найменший сумнів коштував би їм усім життя. Тож він кинувся на дорогу і піддався старій добрій моториці тіла.
За відчуттями, тимчасово померти — то було як обмочити штани (і він, напевне, це й зробив) і поринути в таке густе желе, що неможливо стало дихати. Желе перетворилося на щось схоже на тунель, який ховався сам у себе, наче змія, що ковтає власний хвіст, а тоді Ґрейсон розплющив очі, оточений м’яким розсіяним світлом центру відродження.
Його першою емоцією було полегшення, бо якщо його оживили, то вибух таки не пролунав. Якби пролунав, від нього б не залишилося нічого для відродження. Якщо він тут, то він досяг успіху! Він урятував жниць Кюрі й Анастасію!
Далі його почав гризти смуток… бо в кімнаті більше нікого не було. Коли когось оголошували тимчасово мертвим, їхні рідні завжди негайно про це дізнавалися. Зазвичай хтось завжди присутній під час пробудження, щоб привітати тебе після повернення в цей світ.
До Ґрейсона ніхто не приїхав. На моніторі біля його ліжка виднілася кумедна вітальна листівка від сестер з намальованим збентеженим чарівником, що дивиться на дуже мертве тіло свого асистента, якого він щойно пилкою розрізав навпіл. «Вітаємо з твоєю першою кончиною», — написали на листівці.
От і все. Від батьків нічого. Його це не мало б дивувати. Вони занадто звикли до того, що їхню роль відігравав Шторм — але Шторм також мовчав. Це турбувало Ґрейсона більш за все.
Зайшла медсестра.
— Ой, а хто в нас отямився!
— Скільки часу це забрало? — щиро хотів знати він.
— Навіть дня не минуло, — відповіла вона. — Враховуючи все, це досить просте відродження, а оскільки воно ваше перше, то все безкоштовно!
Ґрейсон відкашлявся. Він почувався не гірше, ніж після обіднього сну; трохи сам не свій, трохи роздратований, але це все.
— А бодай хтось до мене приходив?
Медсестра підібгала губи.
— Мені шкода, дорогенький.
І вона опустила очі. Це був простий рух, але Ґрейсон чітко помітив, що вона дещо приховує.
— То… це і все? Я можу йти?
— Нас проінструктували посадити тебе, тільки-но будеш готовий, у публікар, що відвезе тебе до академії німба.
Вона знову не дивилася йому в очі. Щоб не ходити околяса, Ґрейсон вирішив запитати її прямо.
— Щось не так, правда ж?
Тепер медсестра почала знову складати вже складені рушники.
— Наша робота полягає у твоєму відродженні, а не в коментарях з приводу того, що ти зробив, щоб сюди потрапити.
— Я врятував своїм учинком два життя.
— Мене там не було, я не бачила і нічого про це не знаю. Я лише знаю, що тебе визнали через це лихочинцем.
Ґрейсон був переконаний, що не те почув.
— «Лихочинець»? Я?
Тут вона знову почала посміхатися й підбадьорювати.
— Це ж не кінець світу. Я певна, ти вмить позбудешся цього статусу… якщо, звісно, цього хочеш.
Далі вона сплеснула руками, наче намагаючись відсторонитися від цієї ситуації, і сказала:
— А тепер, може, трохи морозива, перш ніж поїдеш?