Виставлений у публікарі маршрут вів не до Ґрейсонового гуртожитку, а до ректорату академії німба. Коли Ґрейсон приїхав туди, його повели прямо до конференц-зали з великим столом, за яким умістилося б двадцятеро людей, але там сиділо лише троє: ректор академії, декан по роботі зі студентами і ще якийсь офіційний представник, чия єдина ціль, здається, полягала в тому, щоб постійно дивитися на Ґрейсона, мов злий доберман. Це були новини в потрійному розмірі.
— Сідайте, пане Толлівер, — мовив ректор, чоловік з ідеальним чорним волоссям, яке навмисно мало сиві кінчики. Декан стукала ручкою по відкритій папці, а «доберман» просто витріщався.
Ґрейсон сів навпроти них.
— Ви хоч уявляєте, — провадив ректор, — яких ви завдали собі й нашій академії проблем?
Ґрейсон цього не заперечував. Це просто все затягувало, а він хотів чимшвидше закінчити.
— Пане, я керувався своєю совістю.
Декан розчаровано пирхнула, водночас образливо і принизливо.
— Ви або надзвичайно наївний, або винятково дурний, — гавкнув «доберман».
Ректор підняв догори руку, щоб утихомирити уїдливий сарказм чоловіка.
— Коли студент академії з власної волі вступає в контакт з женцями, навіть для їхнього порятунку, це…
Ґрейсон договорив за нього.
— …порушення закону про відділення женців від держави. Якщо точно, то стаття п’ятнадцять, пункт три.
— Не вдавайте розумника, — сказала декан. — Це ніяк не допоможе в цій справі.
— З усією повагою, пані, сумніваюся, що моїй справі допоможуть будь-які слова.
Ректор нахилився ближче.
— От що я хочу знати, то це звідки ви дізналися про замах, — бо мені видається, що єдиний спосіб — це бути причетним до нього, а потім злякатися. Тож зізнайтеся, пане Толлівер, чи були ви причетні до змови з метою спопелити женців?
Звинувачення впало як грім на голову. Ґрейсонові ніколи не спадало на думку, що його можуть вважати підозрюваним.
— Ні, — мовив він. — Я б ніколи… як ви взагалі могли таке подумати? Ні!
Тоді він замовк, налаштований взяти свої емоції під контроль.
— Тоді будьте такі ласкаві й розкажіть нам, звідки ви знали про вибухівку, — озвався «доберман». — І не смійте брехати.
Ґрейсон міг усе видати, але його щось зупинило. Якби він спробував перекласти провину, то це б перекреслило мету його вчинку. Вони справді можуть і самі дещо дізнатися, якщо ще цього не знають, але не все. Тож він обережно добирав правдиві факти, які вирішив відкрити.
— Минулого тижня мене викликали в управління взаємодії. Можете перевірити мою справу — там є про це запис.
Декан узяла планшет, кілька разів там щось натиснула, тоді глянула на інших і кивнула.
— Це правда, — розповіла їм вона.
— З якої причини вас викликали в УВ? — запитав ректор.
А тепер прийшов час почати непомітно малювати переконливу вигадку.
— Татів друг — агент німба. Оскільки мої батьки вже досить довго подорожують, він хотів перевірити, як я, дати кілька порад. Ну знаєте — які предмети варто обрати наступного семестру, з якими познайомитися викладачами. Він хотів допомогти.
— Тож він запропонував потягнути за кілька ниточок, — мовив «доберман».
— Ні, він лише хотів поділитися власними знаннями — і дати знати, що підтримує мене. Без батьків я почувався трохи одиноко, і йому це було відомо. Він просто виявив доброту.
— Це все одно не пояснює…
— Я намагаюся до цього дійти. Тож коли я вийшов з його кабінету, пройшов повз кількох агентів, у яких закінчилася нарада. Всього я не чув, але чув, як вони обговорювали чутки про якусь змову проти жниці Кюрі. Це привернуло мою увагу, бо вона — одна з найвідоміших жниць на світі. Я почув, як вони говорили про те, що дуже прикро таке ігнорувати та що вони навіть не можуть її попередити, бо це було б порушенням. Тож я подумав…
— Тож ви подумали, що можете стати героєм, — кинув ректор.
— Так, сер.
Ті троє перезирнулися. Декан написала щось, показуючи двом іншим. Ректор кивнув, а «доберман» здався, з огидою соваючись на стільці й відводячи погляд.
— Ґрейсоне, наші закони існують не просто так, — мовила декан. Він знав, що досяг успіху, бо вони більше не називали його паном Толлівером. Вони, можливо, й не повністю йому повірили, але цього було достатньо, щоб вирішити не марнувати більше на це час. — Життя двох женців, — провадила декан, — не варте навіть найменшого відхилення від закону про відділення. Шторм не може вбивати, а Цитадель женців не може управляти державою. Єдиний спосіб це забезпечити — не мати жодного контакту і жорстоко карати за будь-яке порушення.