— Заради вашого блага ми не будемо це затягувати, — сказав ректор. — З цієї миті ви назавжди і незворотно виключені з академії, і вам назавжди заборонено вступати до цієї чи будь-якої іншої академії німба.
Ґрейсон знав, що до цього йде, та коли почув це вголос, це справило на нього сильніше враження, ніж він гадав. Він не міг стримати сльози. Насправді це навіть додавало його брехні більшої правдоподібності.
Йому було байдуже до агента Трекслера, але він знав, що має його захистити. В законодавстві передбачався принцип винуватості — зведення рахунків — і навіть Шторм не міг уникнути власного законодавства. Це була частина його непідкупності; він жив за своїми законами. Правда полягала в тому, що Ґрейсон діяв з власної волі. Шторм розраховував на це, незважаючи на наслідки. А тепер Ґрейсона покарають відповідно до закону. Але йому необов’язково це має подобатися. І хай як він обожнює Шторм, зараз він його ненавидів.
— А тепер, коли ви вже не наш студент, — знову заговорила декан, — закон про відділення більше не діє, тобто вас захочуть допитати женці. Нам нічого не відомо про їхні методи допитів, тож варто підготуватися.
Ґрейсон важко глитнув. Цього він не передбачав.
— Розумію.
«Доберман» зневажливо махнув рукою.
— Повертайтеся в гуртожиток і збирайте речі. Рівно о п’ятій вас виведе з території один з моїх офіцерів.
О, то це керівник служби безпеки. Він і лякав відповідно для займаної посади. Ґрейсон обпалив його поглядом, бо вже не мало значення, як він поводиться. Він підвівся, але перш ніж піти, мав поставити їм одне питання.
— Невже обов’язково було визнавати мене лихочинцем?
— А до цього, — сказав ректор, — ми не маємо жодного стосунку. Це покарання від Шторму.
В Цитаделі женців, де все, крім збирання, вирішували зі швидкістю равлика, цілий день вигадували, як бути з вибухівкою. Там зрештою вирішили, що найбезпечніше буде надіслати робота, який зачепить дріт, щоб вибухівка здетонувала, а коли всядуться курява й тріски від дерев, для ремонту дороги відрядять будівельну бригаду.
Від вибуху в Потоці так почали труситися вікна, що Сітра гадала, деякі можуть навіть розлетітися. А вже за п’ять хвилин жниця Кюрі пакувала сумку і звеліла Сітрі робити те саме.
— Будемо переховуватися?
— Я не ховаюся, — сказала їй жниця Кюрі. — Ми станемо мобільними. Тут ми перетворимося на мішені для наступного нападу, а якщо будемо кочувати, поки все не стихне, то нас буде набагато складніше знайти та знищити.
Однак і досі залишалося невідомим, хто саме — і чому — був метою нападу. Хоча жниця Кюрі мала з цього приводу свої міркування. Вона поділилася ними, поки Сітра допомагала їй заплітати довге сріблясте волосся.
— Моє еґо підказує, що полюють саме на мене, — мовила вона. — Я — найшановніша з женців старої гвардії… але ти теж могла стати ціллю.
Сітру ця ідея розсмішила.
— Навіщо комусь на мене полювати?
Вона помітила у дзеркалі, як посміхається жниця Кюрі.
— Анастасіє, ти розбурхала Цитадель женців більше, ніж уявляєш. Тебе поважають багато молодших женців. Ти навіть можеш стати їхнім голосом, їхньою представницею. А враховуючи, що ти дотримуєшся старих методів — істинних методів, цілком можуть існувати ті, хто захоче знищити тебе, перш ніж ти одержиш шанс перетворитися на той голос.
У Цитаделі женців їх запевнили, що розпочнуть власне розслідування, але Сітра сумнівалася, що варто розраховувати на успіх. Цитадель женців не славилася вирішенням проблем. Вони вже встигли обрати шлях найменшого спротиву, виходячи з припущення, що це була робота «женця Люцифера». І Сітра від цього лютувала, але не могла відкрити женцям свої емоції. Вона мусила публічно віддалитися від Рована. Ніхто не має знати, що вони зустрічалися.
— Тобі варто розглянути можливість, що вони мають рацію, — мовила жниця Кюрі.
Сітра трохи засильно натягнула її волосся, заплітаючи наступну косу.
— Ви не знаєте Рована.
— Ти теж, — відреагувала жниця Кюрі, забираючи волосся і продовжуючи плести самотужки. — Анастасіє, ти забуваєш, що я була на конклаві, коли він зламав тобі шию. Я бачила його погляд. Він цим неабияк насолоджувався.
— Це була вистава! — наполягала Сітра. — Він грав перед женцями. Він знав, що так нас обох дискваліфікують у змаганні, й це був єдиний спосіб забезпечити нічию. Як на мене, то це було до біса розумно.
Жниця Кюрі мить помовчала, а тоді сказала:
— Просто будь обережна, щоб твої емоції не впливали на твої судження. А тепер, може, мені й твоє волосся заплести, чи хочеш, аби я зібрала його на маківці?