Але сьогодні Сітра вирішила ніяк не укладати своє волосся.
Вони поїхали до зруйнованої ділянки дороги на пошкодженій спортивній машині, а там уже працювали ремонтники. Знищило принаймні сто дерев, а ще кількасот залишилося без листя. Сітра припускала, що ліс нескоро відновиться від цієї шкоди. Сліди вибуху залишатимуться тут навіть за сто років.
Неможливо було проїхати через кратер чи об’їхати те місце, тож жниця Кюрі викликала публікар, який мав забрати їх з іншого боку. Вони взяли сумки, залишивши авто на відрізаній від решти частині дороги, й обійшли вирву.
Сітра не могла не помітити плям крові на асфальті, якраз на краю вирви. То було місце, де лежав їхній юний рятівник.
Жниця Кюрі завжди помічала набагато більше, ніж хотіла б Сітра, і, піймавши її погляд, сказала:
— Анастасіє, забудь про нього — ми не повинні турбуватися про того нещасного хлопчину.
— Знаю, — визнала Сітра. Але вона не збиралася його забувати. Це було їй непритаманне.
11
Свист малинового шовку
Я ввів термін «лихочинець» майже одразу після початку мого правління, і з важким серцем. Це була прикра необхідність. Злочинність у своїй первісній формі зникла майже одразу ж, коли я викоренив голод і бідність. Крадіжка заради заволодіння майном, убивство, спровоковане злістю й соціальним напруженням, — усе це просто припинилося. У людей, схильних до насильства, досить легко вгамували деструктивні нахили на генетичному рівні, приводячи їх до нормальних параметрів. Тож я подарував соціопатам сумління, а психопатам — здоровий глузд.
Але навіть за таких умов існував неспокій. Я почав помічати в людях дещо ефемерне, воно не піддавалося вимірюванню, але воно було. Простими словами: люди мали потребу поводитися погано. Звісно ж, не всі — але я вирахував, що три відсотки населення знаходять сенс життя, лише демонструючи зневагу. Навіть якщо на світі більше не залишилося несправедливості, яку слід зневажати, вони мали вроджену потребу щось зневажати. Будь-що.
Я б, напевне, міг знайти шляхи це вилікувати — але не маю бажання нав’язувати людству фальшиву утопію. Мій світ був не «новим прекрасним світом», а радше світом, у якому панують мудрість, сумління та співчуття. Я вирішив, що коли зневага — це нормальний прояв людської пристрасті й туги, то я залишу для неї місце.
Отак я запровадив термін «лихочинець» і соціальну стигму, яка його супроводжує. Ті, хто випадково послизнеться й набуде статусу лихочинця, досить швидко та просто можуть повернути собі добре ім’я, а от ті, хто сам обрав сумнівне існування, з гордістю носять цей титул. Вони знаходять визнання, відчуваючи підозри людства. Вони насолоджуються ілюзією перебування поза людством, плекаючи своє невдоволення. З мого боку було б жорстоко їм у цьому відмовляти.
Лихочинець! Для Ґрейсона це слово було наче хрящик у роті. Він не міг його виплюнути, але й проковтнути також не міг. Міг лише продовжувати його жувати, сподіваючись, що воно якимось чином подрібниться до чогось, що може перетравитися.
Лихочинці крали, але ніколи не тікали з місця злочину. Вони погрожували людям, але ніколи не втілювали своїх погроз у життя. Вони невпинно лаялися і демонстрували негативні риси характеру, наче маску, — але це й усе, дим без вогню. Шторм завжди перешкоджав їм здійснити щось справді лихе — у нього це так майстерно виходило, що лихочинці вже давно навіть не намагалися вдаватися до чогось серйознішого, ніж дрібні злочини, позерство і нарікання.
Оскільки лихочинцям було недозволено прямо говорити зі Штормом, в управлінні взаємодії існувало ціле бюро для роботи з ними. Вони завжди були на випробному терміні й регулярно зустрічалися зі своїми інспекторами. Тим, хто перетнув межу, навіть призначали власного миротворця, який щогодини їх перевіряв. Враховуючи, скільки лихочинців взяло шлюб зі своїми миротворцями, знову ставши корисними громадянами, це була успішна програма.
Ґрейсон не міг уявити себе між отаких людей. Він ніколи нічого не крав. У школах були дітлахи, які вдавали лихочинців, але це завжди було несерйозно — просто діти так поводилися, а потім це переростали.
Ґрейсонові вкололи дозу його нового життя ще до того, як він дістався додому. Публікар, у якому він їхав, оголосив йому сувору догану ще на території академії німба.
— Прошу мати на увазі, — говорило авто, — що будь-яка спроба вандалізму призведе до негайного припинення вашої подорожі й висадки на узбіччі.