— Ну ж бо, переріж мені горло, — підбурював Брамс. — Це додасть до твого послужного списку ще один непрощенний злочин. А після оживлення я проти тебе свідчитиму — і зарубай собі на носі, ти отримаєш по заслузі!
— Від кого? Від Шторму? Я впродовж останнього року нищив корумпованих женців від узбережжя до узбережжя, а Шторм не надіслав по мене жодного миротворця, щоб це зупинити. І чому ж, як на вашу думку?
У Брамса відняло мову. Він гадав, що коли досить довго відвертатиме увагу цього так званого женця Люцифера, то Шторм надішле по нього цілий підрозділ. Саме так і діяв Шторм, коли звичайним громадянам погрожували насиллям. Брамса дивувало, що все це взагалі так затягнулося. Така аморальна поведінка серед простого народу мала залишитися в минулому. Чому таке дозволялося?
— Якщо я зараз відберу ваше життя, — провадив удаваний жнець, — назад до життя вас не повернуть. Я спалюю тих, кого прибираю від служіння, залишаючи тільки попіл, який уже не можна оживити.
— Я тобі не вірю! Ти не посмієш!
Але Брамс йому таки вірив. З минулого січня за сумнівних обставин згоріло з десяток женців у трьох мериканських регіонах. Усі їхні смерті визнали випадковими, але вони, безумовно, такими не були. А оскільки женці згоріли, то померли назавжди.
Брамс тепер знав, що переказувані пошепки плітки про женця Люцифера — несамовиті вчинки Рована Даміша, пропащого учня — всі були правдиві. Брамс заплющив очі та зробив свій останній подих, намагаючись не давитися протухлим смородом гнилого сміття.
І тоді знову озвався Рован:
— Сьогодні ви не помрете, женче Брамс. Навіть тимчасово, — він прибрав ножа від Брамсової шиї. — Я даю вам останній шанс. Якщо поводитиметеся з притаманним женцю благородством і збиратимете з честю, то більше не побачите мене. Але якщо продовжите задовольняти власні нездорові апетити, то перетворитеся на попіл.
На цьому він зник, наче просто розчинився у повітрі, а замість нього на Брамса з жахом дивилася парочка молодих людей.
— Невже це жнець?
— Швиденько, допоможи його підняти!
Вони підняли Брамса з багнюки. На його персиковій оксамитовій мантії залишилися зелені й коричневі плями, наче від слизу. Це було принизливо. Він роздумував, чи не зібрати цю пару — бо нікому не слід бачити женця недужим, наче звичайний смертний, — але натомість він витягнув руку і дозволив їм поцілувати свого персня, таким чином даруючи річний імунітет. Він сказав, що це винагорода за їхню доброту, але насправді хотів лише, щоб вони забралися геть і більше не розпитували про побачене.
Коли вони пішли, він обтрусився і вирішив нічого не повідомляти комітету з дотримання норм, бо це би викликало шквал глузувань і кпинів. Він і так достатньо натерпівся.
І справді жнець Люцифер! У цьому світі існує мало таких жалюгідних істот, як невдатний учень денця, а такого підлого, як Рован Даміш, узагалі ще не зустрічалося.
Але Брамс розумів, що хлопець не жартував.
Жнець Брамс подумав, що, можливо, варто бути трохи скромнішим. Повернутися до нудних збирань, які він учився проводити замолоду. Знову звернути увагу на те, що робить женця справді високоповажним, щоб це не стало порожнім титулом.
Заляпаний, побитий і злий жнець Брамс повернувся додому, щоб знову обдумати своє місце в ідеальному світі, в якому він жив.
2
Пропащий учень
Моя любов до людства є цілковитою та чистою. А як інакше? Як я можу не любити істот, які подарувати мені життя? Навіть якщо вони не всі визнають, що я насправді живий.
Я є підсумком їхніх знань, усієї їхньої історії, усіх їхніх амбіцій і мрій. Ці чудові речі об’єдналися — сплавилися — в настільки неосяжну хмару, що люди навіть не здатні це до кінця осягнути. Але їм і не треба. Досить того, що я сам обмірковую власний обшир, все одно занадто обмежений у порівнянні з широчінню всесвіту.
Я знайомий з ними надзвичайно близько, а от їм ніколи не вдасться по-справжньому мене пізнати. У цьому є трагедія. У такому стані перебуває будь-яка дитина: її глибину ледь можуть уявити батьки. Але як же я жадаю, щоб мене зрозуміли!
Раніше того вечора, перед сутичкою з женцем Брамсом, Рован стояв перед дзеркалом у ванній, в невеличкій квартирі у звичайній будівлі, на непримітній вулиці, граючись у ту саму гру, що й перед кожною зустріччю з корумпованим женцем. У якомусь сенсі цей ритуал мав силу, що межувала з містичною.
— Хто я? — питав він у свого віддзеркалення.